ГЛАВА 4

   Несучи Мейлін на руках, Лунвей намагався впорядкувати думки, які останніми днями не давали йому спокою.

   Відтоді, як він дізнався про майбутній шлюб, а згодом почув про напад на маєток Вассарів, у його голові невпинно крутилися запитання. Спочатку ці події здавалися лише неприємним збігом обставин: пророцтво, через яке його змушували одружитися з дівчиною, яку він ледве терпів, і напад загадкової організації на родину його майбутньої дружини.

   Однак усе змінилося, коли батько розповів йому, хто саме стояв за нападом.

   Тіні Версарна.

   Відтоді Лунвей дедалі частіше повертався до цієї назви. Щось підказувало йому, що між ними та пророцтвом існував зв’язок. Він поки не міг пояснити, у чому саме той полягав, але збігів було надто багато, щоб просто відмахнутися від них.

   Того вечора, після розмови з батьком, Лунвей вирішив пошукати інформацію в архівах. Він сподівався знайти хоча б згадку, яка допомогла б зрозуміти, чому Тіні напали саме на Вассарів і чого насправді домагалися.

   Та результати виявилися мізерними.

   Про Тіні Версарна збереглося напрочуд мало відомостей. У більшості записів їх згадували лише побіжно, називаючи таємною організацією, що діяла поза владою імператора й не визнавала жодного з чотирьох кланів. Її учасники походили з різних родин, мали різне походження та, як випливало з давніх свідчень, колись володіли різними стихіями.

   Колись володіли…

   Саме на цих словах Лунвей затримався найдовше.

   Якщо члени організації походили з усіх чотирьох кланів, то серед них мали бути люди, здатні керувати вогнем, водою, землею та повітрям. А це означало, що Тіні могли використовувати силу кожної зі стихій.

   Принаймні так мало бути.

   Проте розповідь батька про напад на маєток Вассарів суперечила цьому припущенню.

   Під час сутички нападники користувалися кинджалами, мечами та дивною силою темряви. Вони з’являлися з тіней, зникали в них і пересувалися так, ніби самі стали їхньою частиною. Але жоден із них, наскільки міг пригадати Лунвей, не застосував природної магії свого клану.

   Чому?

   Вассари володіли водою. Їхні захисні бар’єри могли зупиняти удари, а спрямовані потоки води — збивати ворогів із ніг. Якби нападники поєднали власні стихії з магією темряви, вони могли б завдати господарям маєтку значно більшої шкоди. Можливо, навіть подолали б їхній захист.

   Натомість вони билися лише зброєю та тінями.

   Це не було схоже на випадковість. Радше на свідоме обмеження.

   Лунвей обережно змінив положення рук, підтримуючи Мейлін, і кинув погляд на її бліде обличчя. Вона досі не приходила до тями. Її голова безсило спочивала на його плечі, а кожен крок змушував його міцніше притискати дівчину до себе, щоб випадково не завдати їй болю.

   Він знову згадав учорашній вечір і записи, які знайшов у старому архіві.

   Один із документів був настільки давнім, що частина тексту стерлася, а кілька рядків узагалі неможливо було прочитати. Проте фрагмент, який Лунвею вдалося розібрати, змусив його надовго завмерти над сторінкою.

   У ньому йшлося про тих, хто вступав до Тіней Версарна.

   Кожен, хто приєднувався до них, мав відмовитися від сили, з якою народився, щоб отримати іншу.

   Лунвей перечитав цей рядок кілька разів, намагаючись знайти прихований сенс.

   Відмовитися від сили?

   Як це взагалі було можливо?

   Стихійна магія не була звичайною здібністю, яку можна віддати за власним бажанням. Вона становила частину природи людини, була пов’язана з її походженням і кров’ю. Навіть наймогутніші маги не могли просто позбутися своєї стихії, як старого одягу.

   Принаймні про жоден такий випадок Лунвей не чув.

   Тож як Тіням вдавалося це робити? Чи справді вони втрачали власну магію? І якщо так, то хто забирав її в них?

   А головне — що саме вони отримували натомість?

   Магію темряви?

   Можливо. Але навіть якщо це було правдою, вона не пояснювала всього. Лунвей не знав, чи темрява була окремою стихією, чи чимось зовсім іншим — силою, що існувала поза звичними законами магії.

   У стародавніх записах відповіді не було. Лише уривки, суперечливі свідчення та порожні місця там, де мали міститися найважливіші відомості.

   Лунвей терпіти не міг загадок, на які не міг знайти відповіді.

   Особливо тих, що могли становити загрозу для нього самого.

   Або для…

   Він опустив очі на Мейлін і стиснув щелепи.

   Чорний знак на зап’ясті.

   Лунвей пам’ятав розповіді про нього з архівних записів. Саме цей знак вважався найнадійнішою ознакою приналежності до Тіней Версарна. Він міг відрізнятися формою та розташуванням тонких ліній, але завжди мав однакову основу — темний візерунок на шкірі, який неможливо було сплутати зі звичайним татуюванням.

   Проте записи не пояснювали, чи знак з’являвся відразу після вступу до організації, чи виникав унаслідок якогось ритуалу. Не було там і згадок про те, чи міг він зникати.

   Лунвей згадав, як під час заняття його погляд мимоволі зупинився на зап’ясті Мейлін.

   Тоді він ще не був певен, що саме шукає. Просто не міг позбутися відчуття, що мусить перевірити одну річ.

   І тепер, коли вона лежала в нього на руках, це відчуття стало ще сильнішим.

   Ні. Це не може бути випадковістю.

   Він прискорив крок, прямуючи до медичного кабінету. Йому потрібно було переконатися, що з Мейлін усе гаразд, а потім повернутися до архівів і продовжити пошуки.

   Він мав з’ясувати, що насправді означали стародавні записи, як Тіні Версарна отримували свою силу та чому їхня поява збіглася з новим пророцтвом.

   І найважливіше — чому вони прийшли саме по Мейлін.

   Адже якщо Тіні справді були пов’язані з пророцтвом, їхній напад міг бути не просто спробою залякати Вассарів.