ГЛАВА 3

   Повернувшись додому після занять, Мейлін віддала свої речі покоївці, яка чекала на неї біля входу до внутрішнього корпусу маєтку.

— Мій батько зараз у кабінеті? — запитала вона, поправляючи рукав свого вбрання.

   Покоївка схилила голову.

— Так, панно. Він щойно пішов туди.

— Дякую.

   Не гаючи часу, Мейлін попрямувала до батькового кабінету. Дорогою вона намагалася впорядкувати думки, однак ті вперто поверталися до одного й того самого. До слів Лунвея. А точніше, що вона буде його майбутньою дружиною.

   Злість, безнадійність і цікавість переплелися в її душі, не залишаючи місця для спокою. Найбільше її дратувало те, що вона досі не знала всіх подробиць. Що саме приховували від неї? Чому рішення, здатне змінити все її життя, ухвалювалося без її участі?

   Зупинившись перед дверима кабінету, Мейлін на мить заплющила очі й повільно видихнула. Вона не збиралася дозволяти власним емоціям брати гору, особливо перед батьком. Тож, опанувавши себе й надавши обличчю звичного байдужого виразу, вона постукала.

— Увійдіть, — пролунав з-за дверей знайомий голос.

   Мейлін відчинила двері й увійшла до просторого кабінету.

— Вітаю, батьку.

   Юй Чен відірвав погляд від паперів, що лежали перед ним, і подивився на доньку поверх окулярів.

— Вітаю, Мейлін. Проходь.

   Вона зачинила за собою двері й попрямувала до невеликої зони відпочинку ліворуч від батькового письмового стола. Біля стіни стояв оббитий темною тканиною диван, навпроти нього — ще один, а між ними розташувався невеликий дерев'яний столик. У центрі кімнати стояло крісло, в якому зазвичай сидів батько, коли розмова стосувалася чогось важливішого за повсякденні справи.

   Мейлін вмостилася на дивані, склавши руки на колінах. Її батько тим часом відклав папери, підвівся з-за стола й пересів у крісло навпроти неї.

   Юй Чен деякий час мовчки дивився на доньку, наче намагався вирішити, з чого почати розмову. Його пальці неквапливо переплелися, а на обличчі з’явився вираз, який Мейлін бачила нечасто, — суміш утоми й глибокої стурбованості.

— Гадаю, я здогадуюся, навіщо ти прийшла, — нарешті промовив він.

— Сумніваюся, що це потребує здогадок, батьку. — Мейлін трохи випросталася. — Я хочу знати, чому Янь Лунвей сьогодні заявив, що стане моїм чоловіком. І чому про це мені повідомив він, а не ви з матір’ю.

   Юй Чен опустив погляд.

— Я збирався поговорити з тобою сьогодні ввечері.

— Справді? — у її голосі промайнула недовіра. — А якби я не запитала? Ви б розповіли мені завтра? Чи, можливо, вирішили б дочекатися самого весілля?

— Мейлін.

— Ні, батьку. — Вона похитала головою. — Ви не можете очікувати, що я спокійно прийму новину про власне весілля, якщо дізналася про нього від людини, яку ледве терплю.

   На мить у кутиках губ Юй Чена майнула ледь помітна усмішка, але відразу зникла.

— Повір, я прекрасно розумію твоє обурення. І не збираюся виправдовуватися тим, що рішення ухвалив імператор. Проте вчора на наш маєток напали Тіні Версарна. Я не знав, чи залишили вони після себе щось небезпечніше. Мені потрібно було переконатися, що моя родина в безпеці, перш ніж обтяжувати тебе ще й цією новиною.

   Мейлін мимоволі згадала червоні очі ватажка, його спокійний голос і слова, які досі відлунювали в її пам’яті.

   «Ви навіть не здогадуєтеся, наскільки важливою вона може виявитися».

   Вона стиснула пальці.

— То напад і справді був пов’язаний зі мною?

   Юй Чен не відповів одразу.

   І цього мовчання виявилося достатньо.

— Батьку, — тихіше промовила вона. — Що відбувається? Чому всі навколо поводяться так, наче знають щось про мене, чого не знаю я сама?

   Юй Чен зняв окуляри й потер перенісся. Вигляд у нього був такий, наче останні кілька днів він майже не спав.

— Учора, після того як ми доповіли імператору про напад, із палацу надійшов наказ. Разом із ним нам передали копію тексту нового пророцтва Астрофіни, щоб я міг провести дослідження.

— Того самого пророцтва, через яке мене змушують вийти заміж за Лунвея?

— Так.

— Тоді я хочу його почути.

   Юй Чен уважно подивився на доньку.

— Принаймні я маю право почути про неї від власного батька. – продовжила Мейлін.

   Він повільно кивнув, визнаючи її правоту.

— Добре. Слухай уважно.

   Юй Чен підвівся, підійшов до письмового стола й відчинив одну з шухляд. Звідти він дістав сувій, скріплений імператорською печаткою. Обережно розгорнувши його, чоловік на мить затримав погляд на рядках, ніби сподівався, що за повторного прочитання вони набудуть іншого значення.

   Та слова залишалися незмінними.

— Ось що було написано в посланні з палацу.

   Він почав читати:

— «Коли світло зустрінеться з темрявою, квіти втратять барви, вітер стихне, вогонь погасне, а води перетворяться на пару. Чотири стихії втратять свою силу, і світ порине в безпросвітну ніч.

   Коли вогонь поглине останню іскру, а вода приховає світло під своїми хвилями, лише союз двох ворогуючих кровей відкриє шлях до світанку.

   Та пам’ятайте: не кожен союз приносить спасіння, і не кожен світанок обіцяє світло».

   У кабінеті запала тиша.

   Мейлін дивилася на батька, намагаючись осмислити почуте.

— Це звучить не як пророцтво про шлюб, — нарешті сказала вона. — Це звучить як передвістя катастрофи.

— Саме так.

— Імператор вважає, що наш шлюб зупинить її?

— Він переконаний, що союз наших родів — єдиний спосіб запобігти лиху. Астрофіна ніколи не давала пророцтв без причини. Проте навіть імператор не може знати напевно, що саме означають усі ці слова.

— Тоді звідки впевненість, що йдеться саме про Лунвея та мене? У пророцтві немає жодного імені.

— Немає, — погодився батько. — І якби це було єдине джерело, я, можливо, ще міг би сподіватися, що імператор помиляється.