ГЛАВА 2

— Ти маєш одружитися з донькою Вассарів.

— Перепрошую, батьку, але, здається, я неправильно почув.

   Янь Ліам на мить заплющив очі, подумки готуючись до довгої розмови, якої йому дуже хотілося уникнути.

— На жаль, сину, ти почув мене цілком правильно.

— Тоді я сподіваюся, що наступна частина цієї історії буде значно переконливішою за її початок.

   Лунвей зняв окуляри, повільно поклав їх на стіл і подивився на батька з таким виразом обличчя, ніби щойно почув найабсурдніше твердження за все своє життя.

   Янь Ліам лише зітхнув.

   Здається, вечір обіцяв бути довшим, ніж він сподівався.

***

   Повернувшись до маєтку, лідер клану Арксанів не став затримуватися у головній залі. Щойно переступивши поріг, він віддав кілька розпоряджень слугам, поцікавився останніми справами маєтку та наказав підготувати документи, які потребували його підпису. Лише після цього він нарешті попрямував до західного крила резиденції, де розташовувався кабінет його старшого сина.

   Дорогою Янь Ліам кілька разів подумки прокрутив майбутню розмову.

   Він не звик добирати слова, коли йшлося про військові справи, політику чи суперечки між кланами. Зазвичай він говорив прямо, а вже потім спостерігав, як співрозмовники намагаються впоратися з його відвертістю.

   Проте сьогодні все було інакше.

   Новина, яку він мав повідомити Лунвею, не вкладалася навіть у його власній голові. І хоча рішення ухвалював імператор, Янь Ліам чудово розумів: для сина це буде не просто несподіванка, а справжній удар по всіх його уявленнях про майбутнє.

   Особливо якщо згадати, про яку саме дівчину йшлося.

   Діставшись кабінету, він відчинив двері без стуку.

   Лунвей сидів за широким письмовим столом, схилившись над стародавніми літописами. На переніссі юнака трималися окуляри в тонкій оправі, а поруч лежала ціла стопка документів, які він, судячи з усього, розбирав уже не першу годину.

   На ньому був темний домашній одяг, волосся трохи розтріпалося, а під очима залягли ледь помітні тіні втоми. День видався довгим: спочатку заняття в Академії леді Айме, потім додаткові вправи, а після повернення — справи маєтку, з якими батько поступово привчав його давати раду самостійно.

   Бути спадкоємцем одного з наймогутніших кланів імперії означало значно більше, ніж мати гучне прізвище та бездоганну репутацію.

   Лунвей мав навчитися керувати людьми, розуміти політику, розпізнавати чужі наміри й приймати рішення, від яких залежатиме доля тисяч підданих.

   І він не збирався підводити свій рід.

   Почувши кроки, юнак підвів голову. Побачивши батька, він відклав чорнильну перову ручку й підвівся з-за столу.

— Батьку.

   Він уклонився, як належало за традицією, а тоді випростався.

— Уже пізня година, а ти досі працюєш, — зауважив Янь Ліам, піднімаючи руку, щоб жестом дозволити синові не дотримуватися зайвих формальностей.

— До завершення справ ще далеко.

— Сподіваюся, ти бодай іноді згадуєш, що сон також корисний для здоров'я.

— Обов'язково врахую це у своїх подальших планах.

   Янь Ліам хмикнув.

   Уміння відповідати з бездоганною ввічливістю, залишаючи співрозмовникові сумнів, чи щойно з нього не пожартували, Лунвей успадкував, безперечно, від нього самого.

   Юнак знову сів у крісло й указав рукою на вільне місце навпроти.

— Прошу, батьку.

   Янь Ліам зайняв запропоноване крісло, проте не поспішав починати розмову.

   Лунвей помітив це відразу.

   Батько рідко приходив до нього особисто, якщо справа не була достатньо важливою. Зазвичай усі питання вирішувалися під час вечері або передавалися через управителів маєтку. А якщо Янь Ліам навідувався до його кабінету такої години, це означало, що сталося щось незвичайне.

— Нам потрібно поговорити, сину, — нарешті промовив він. — Я не затримаю тебе надовго. Просто хочу, щоб ти уважно мене вислухав.

— Звичайно.

   Лунвей склав руки перед собою, демонструючи готовність слухати.

   Зовні він залишався цілком спокійним. Проте десь глибоко всередині вже зароджувалося неприємне передчуття.

   Він надто добре знав батька, щоб не помітити його незвичної серйозності.

— Як ти знаєш, сьогодні мене терміново викликали до імператорського палацу, — почав Янь Ліам. Він на мить замовк, підбираючи слова. — Причиною стало дещо, чого не траплялося вже понад сто років.

   Лунвей трохи випростався.

— Астрофіна?

   Батько здивовано підняв брови.

— Саме так.

— Отже, перлина нарешті подала знак?

— Вона заговорила.

   На обличчі юнака з'явився непідробний інтерес.

   Астрофіна була не просто коштовністю, яку зберігали в імператорському палаці. Її вважали однією з найдавніших святинь імперії, джерелом мудрості та символом рівноваги між стихіями. За переказами, вона могла бачити те, що залишалося прихованим від людських очей, і відкривати завісу майбутнього.

   Проте навіть найстаріші літописи не могли пояснити всіх її таємниць.

   Понад століття перлина мовчала. Жодних пророцтв, жодних знаків, жодної відповіді на запитання тих, хто приходив до неї з молитвами.

   І ось тепер вона знову заговорила.

— І що ж вона передбачила? — запитав Лунвей.

   Янь Ліам повільно вдихнув.

— Саме про це я й хотів із тобою поговорити.

   Він на мить відвів погляд, ніби сподівався знайти десь на стіні підказку, як краще викласти почуте.

— Імператор отримав пророцтво, яке безпосередньо стосується наших кланів. А точніше… тебе.

   Лунвей завмер.

— Мене?

— Так.

— Дозволь уточнити, батьку. Яким чином моє ім'я могло опинитися серед передбачень стародавньої перлини?

— Якби я знав відповідь, наша розмова була б значно коротшою.