Глава 30

Глава 30.

Наступні декілька днів минули надто швидко і день народження Мири нарешті настав. Потрібно віддати належне Геру Авіану, який займався організацією святкування і зробив усе на найвищому рівні. Адже, Мира, яка всі ці дні всіляко намагалася тікати із палацу, уникаючи зустрічей із ненависним принцом та займаючи себе роботою, геть забула про цей клятий день. Позаяк, саме її день народження, став тим днем, коли дівчині зовсім не хотілося жити. І все через «особливий» подарунок любого батька на її шістнадцятий день народження.

Прокинувшись, першим, кого побачила у своїй кімнаті Мира, була Мілана. Дівчина, яка тихо наспівувала собі під ніс якусь веселу пісеньку тільки-но увійшла до кімнати із величезним підносом з їжею.

- Пані, - весело усміхнулася служниця, - Ви прокинулися? Тут Неола приготувала для вас особливий сніданок.

Поки дівчина вихваляла страви кухарки, Мира із сумом поглянула на зім’яту подушку біля себе. Вона знала, що Драган, як і решту ночей, спав біля неї. Та на ранок, ще до пробудження Междемири, чоловік йшов геть.

- Наш імператор, вже з самого ранку весь у справах. – Промовила Мілана, помітивши засмучений погляд своєї господині.

- Імперія його потребує. – В голосі Мири відчувався сум. Адже, і вона його потребувала. «Нам потрібно поговорити. - Майнула в голові думка. – Досить мені вже ховатися. Драган мій чоловік. І я впевнена, що він мене зрозуміє».

- Леді Олівія разом із принцом Ядером снідають у малій їдальні. – Продовжувала говорити дівчина, подаючи піднос із запашним сніданком, Мирі на ліжко.

При згадці про цього принца, у Междемири аж дрижаки пройшлися по тілу. Всі ці дні дівчина із легкістю уникали зустрічей із цим чоловіком. І за весь тиждень це вперше, коли Ядер снідав у малій їдальні. Здається, він спеціально обрав саме цей день.

- Імператор велів, щоб вам принесли сніданок до кімнати.

- Імператор? – Дівчина розгублено поглянула на служницю.

- Сказав, що не хоче, щоб наші гості вам сьогодні надокучали, мовляв ви б воліли снідати у тиші і спокої.

- Так і сказав? – Мира здивовано поглянула на Мілану. «Невже Драган щось знає?» - думала дівчина. А потім швидко прогнала від себе ці думки, адже добре знала, що в замку не всім було відомо про той проклятий день.

- А ще велів вам передати, що сьогодні ніякої роботи не планується і тому ви повинні відпочивати і готуватися до бенкету.   

Бенкет! Ось про що вщент забула Мира. Він повинен був відбутися сьогодні ввечері. На свято було запрошено чимало гостей. Щоправда, хто саме мав прийти Мира до пуття і не знала. Всіма організаційними питаннями займався Гер Авіан. Адже, якби все залежало від дівчини, то вона б воліла взагалі не святкувати цей проклятий день. Після випадку, що трапився трохи більше п’яти років тому, Мира ненавиділа свій день народження і прагнула взагалі не згадувати про нього.

До вечора було ще дуже багато часу, а сидіти в чотирьох стінах Мирі зовсім не хотілося. Тому, поглянувши на настінний малюнок, дівчина схопила свою сумку та вибігла з кімнати. Якщо Імператор так люб’язно звільнив її від роботи, то сьогоднішній день вона проведе у місці, що на протязі багатьох років зцілювало її душевні рани.    

Опинившись біля гір, Мира роззирнулася довкола. Після того, як Драган організував пошукову місію, біля гір почало блукати багато людей. Тому, дівчині потрібно було бути вкрай обережною і не помітною.

Переконавшись, що поряд нікого немає, Мира, разом зі своїм конем швидко зайшла до печери та за лічені хвилини опинилася у своєму маленькому оазисі.

- Нарешті. – Вдихнувши на повні груди чистого повітря, дівчина широко посміхнулася. Це місце завжди її лікувало. Приносило дивний спокій та відчуття захищеності.

Не гаючи більше ні хвилини, Мира побігла до річки, швидко знімаючи із себе сумку, черевички та сукню. Як же давно вона тут не була. Зі всіма тими справами, часу на відпочинок зовсім не вистачало. Тому, дівчина просто насолоджувалася прохолодною водою, повільно плаваючи та час від часу пірнаючи з головою.

Вдосталь накупавшись, Мира вийшла із води та, вмостившись на м’якій зеленій траві, почала розглядати хмаринки на небі.

- Була б моя воля, я би ніколи звідси не йшла. – Мрійливо промовила дівчина.

- Невже я тобі настільки огидний, що ти готова днями ховатися у горах, лиш би не бачити мого обличчя? – Позаду почувся голос Драгана.

Злякавшись, Мира різко сіла, повернувши голову у бік чоловіка.

- Вибач, що налякав тебе. – Драган підійшов до дружини та сів біля на неї.

- Ти не налякав мене. Я просто не очікувала…

- Що я прийду. – Закінчив за неї чоловік.

Між ними на мить повисла тиша.

- Ти мені зовсім не огидний.

- Я хотів вибачитися.

Одночасно промовили Мира і Драган і поглянули один на одного. Першою погляд відвела дівчина. Її щічки вмить почервоніли і чоловік тихо усміхнувся, спостерігаючи за тим, як його дружина ніяковіє. В цю хвилину вона виглядала такою гарною та невинною.

- Я не повинен був давати волю своєму гніву і кричати на тебе тоді. Та чутки, що ширилися за горами змушували мене лютувати. Розумом я розумів, що це всього лиш плітки, та моє серце просто розривало. Миро, про тебе говорили страшні речі. І я не знав, правда це чи ні. Тому і не знаходив собі місця.