Глава 21

Глава 21

Минуло вже кілька днів, відколи Драган покинув Цитадель та відправився в похід. За час його відсутності, життя в палаці вирувало. Замок продовжував змінюватися з кожним днем і вже майже ніде не залишилося кольорів, картин, чи предметів, які б нагадували про колишнього господаря. Палац перетворювався у те місце, куди хотілося повертатися.

Для самої ж Мири дні, після від’їзду чоловіка, тягнулися повільно. Вона все не знала чим себе зайняти. Як імператриці, їй би личило діяти, намагаючись поставити на ноги Цитадель, що так занепала за часів правління її батька. Та як дівчина, що взагалі нічого не тямила в керуванні, вона все не наважувалася на якісь рішучі дії. Драгана поряд не було, щоб порадити як правильно вчинити, а його друга та радника Трояна - Мира намагалася уникати. Ще з попередньої зустрічі почувалася поруч з ним невпевнено. Звісно ж, він був хорошим чоловіком і всі в замку були просто в захваті від радника. Та чомусь, сама Мира його побоювалася, аж надто пильно він за нею спостерігав.

Так, в черговий раз уникаючи зустрічей із Трояном, Мира верхи на Маніфесті, прогулювалася поселенням. Дівчина взяла собі за звичку, кожного дня практикуватися у верховій їзді. Проїжджаючи повз невеличкі будинки, вона помітила Стефана, який ніс кошик, що в вочевидь був для нього заважким.

- Стефане! – Мира, зупинивши коня біля хлопця, спритно зістрибнула на землю. – Що ти таке несеш? – Вона вказала на кошик, який малий ледве тримав у руках.

- Миро! – Хлопчина був дуже радий бачити дівчину. Та згадавши який статус тепер носить його подруга, миттю вклонився та промовив вже більш шанобливо – Ваша Величносте.

- Ой, я тебе прошу, облиш ці нікому не потрібні умовності. Ти мій друг і я аж нітрохи не буду заперечувати, якщо до мене ти звертатимешся як і раніше – по імені.

Стефан так і застиг, здивовано поглядаючи на Миру.

- То що в тебе там? – Дівчина ще раз вказала на кошик.

- О, це обід, що приготувала пані Каліста для робітників у полі. Мені доручили найважливішу місію – доставити їжу.

Хлопчик так цим пишався, неначе не обід ніс, а рятував сотні життів.

- Дозволиш мені тобі допомогти?

На мить Стефан завагався.

- Ну будь ласка.

- Ну гаразд. – Не міг він встояти перед таким щирим поглядом Мири. – Але біля поля віддаси мені корзину назад. Адже, староста Захарій говорив, що якщо я впораюсь із цим завданням, то він дозволить мені працювати разом з ним в майстерні.

Мира посміхнулася. Стефан ще був дитиною, що так старанно намагалася бути схожою на дорослих.

- Обіцяю.

Дівчина забрала тяжку корзину із рук хлопця, дивуючись, як йому вистачило сил взагалі її підняти. І вони, не поспішаючи, пішли в бік полів.

- А чим займається Староста Захарій в своїй майстерні?

Майже все своє життя Мира знала цього доброго чоловіка, але вперше чула про те, що в нього є майстерня.

- Ну, я не знаю чи можу говорити. Він просив тримати це в секреті.

- Обіцяю, що нікому не розповім.

- Пан Захарій виготовляє різні чудернацькі речі, які називає артефактами. Він навіть говорив, що сам імператор викликав його до себе і дуже благав, щоб той повернувся до свого старого ремесла.

Стефан говорив майже пошепки, намагаючись показати наскільки ця інформація важлива і секретна. А Мира лиш дивувалася. Що ж за такі артефакти виготовляє Староста Захарій, що навіть сам Драган його про це просив. Та більше запитати вона не встигла – хлопчина забрав у неї корзину та пішов трохи вперед. Вони вже підійшли до полів.

Робота кипіла. Чоловіки і жінки збирали врожай. Зерно цього року вродило на славу. І це не зважаючи на війну, що лиш нещодавно завершилася.

- Ваше Величносте.

Першим Миру помітив Староста Захарій, що зустрічав Стефана на стежині.

- Пане Захарію, прошу Вас, облиште ці формальності. – Дівчина, що ще зовсім не звикла до такого звернення, почувала себе ніяково.

- Та хіба я можу інакше, панно?

- Певно ні. – Мира знизала плечима, а потім додала – Але, давайте краще залишимо таке звернення для якихось прийомів та званих вечорів.

Не чекаючи відповіді, дівчина повернулася до поля, спостерігаючи, як люди збирають зерно.

- Врожай цього року на диво багатий.

- Ви маєте рацію, панно. Велика Матір нас нагородила. Я навіть не знаю, де ми маємо все це добро зберігати. Наші комори занадто малі. А імператорські – вщент заповнені ще минулим врожаєм. Були часи, коли до Цитаделі припливали із-за морів і океанів торгові судна і ми вели активну торгівлю із іншими Островами. Та й за гори не раз переправляли товари. Але вже більше п’ятнадцяти років жодне судно не приставало до наших берегів. 

Почулися звуки дзвону, що сповіщали людей про перерву. Сьогодні Стефан із великим задоволенням виконував роль дзвонаря, щосили смикаючи за мотузку дзвону, що був прикріплений до невисокого дерева.

- Здається він щасливий. – Спостерігаючи за хлопцем, зауважила дівчина.