Глава 16.

Глава 16.

Дорога до лісу була не з легких. Половину шляху Мира намагалася втриматися в сідлі і не випасти з нього. І Драган, який весь час намагався давати настанови та поради, ані трохи не допомагав дівчині. Від його слів вона ніяк не могла зосередитися і починала ще більше нервувати. В якийсь момент Мира не витримала і попросила чоловіка більше не говорити ні слова.

- Ти надто напружена. Послаб повід. Випрями спину. Дивись прямо. – В черговий раз повчав імператор дружину.

- Я не можу зосередитися, коли ти постійно щось говориш. Це мене відволікає. – Крізь стиснуті зуби, дивлячись в перед, промовила Мира.

Якщо Драгана і здивували слова дівчини, то він лиш тактовно змовчав.  Тому, більшу частину дороги вони їхали в повній тиші.

Цього разу їх шлях пролягав через поля та поселення селян. І це не могло не радувати Миру. Вона не хотіла знову проїжджати містом, відволікаючись на його помпезні будівлі і неприязні обличчя містян, які, ще не встигнувши змиритися із зміною влади, відверто побоювалися і ненавиділи ні нового імператора, ні продажну дочку колишнього. Тим більше зараз, коли вся її увага була зосереджена на коні та балансі в сідлі.

 На їхньому шляху, час від часу, зустрічалися селяни, які, помічаючи імператора та його дружину, низько вклонялися у привітаннях, щиро дивуючись тому, що їхня, вже колишня, принцеса їде верхи. Спочатку, Мира відчувала себе не зручно та ніяково, оскільки виросла серед цих людей і для неї вони були не чужими. Та помітивши в їхніх очах лише повагу і визнання до правителя, зрозуміла що вони чекали нового імператора вже дуже давно і для них було за честь схиляти перед ним голову у низькому уклінні. Тому, дівчина знову зосередилася на їзді. Тим більше, що в неї вже починало виходити впевнено триматися в сідлі і задавати темп Менефісту.

- Як часто ти ходила до лісу? – Тишу порушив Драган, коли поселення та поля вже були позаду, а вони минали перші дерева, в’їжджаючи до лісу.

- Досить часто, щоб знати це місце, як саму себе. – Відповіла дівчина, знизуючи плечима. Вже давно здогадалася куди вони їдуть. Здається, її потаємне місце, закрите від сторонніх очей, вразило чоловіка і він вирішив провести їх спільний день саме там.

- Та не лише в лісі ти добре орієнтуєшся? – Далі запитував Драган.

- Що ти маєш на увазі? – Дівчина не відразу збагнула до чого хилить чоловік.  

- Твоя кімната. А точніше, гарно розписані стіни в ній. Я не міг не звернути увагу на гори з одного боку і море з іншого.

- Це лише малюнки. – Мира дивилася прямо, не наважуючись зустрітися поглядом із чоловіком.  

- А ще я помітив, що гори на малюнку, в точності такі, як і ті, куди ми зараз прямуємо. Та ж сама річка, такий же водоспад. – Продовжував розмірковувати Драган. – Дивно, та такі збіги наводять мене на думку, що і безкрає море, огорнуте променями  вранішнього сонця, не є лиш плодом уяви. Впевнений, це місце також існує в Цитаделі.

«Невже він помітив?» - майнула в голові думка. І сказати, що дівчина була здивованою, означало не казати нічого. Настінні розписи в її кімнаті і справді були не витворами фантазії. Вона зображала місця, що стали її реальним прихистком у цьому жорстокому місті. Ці малюнки допомагали їй не зійти з розуму, щоразу, коли батько зачиняв її в кімнаті на тижні за непослух і непокору.

- Бачу, ти не хочеш відповідати. – Драган поглянув на Миру, що вперто продовжувала дивитися прямо та усміхнувся. – Це твоє право. Та маю надію, що колись ти мені все ж покажеш море, що так прекрасне в досвітку.

Відповісти Мира не встигла, оскільки вони вже приїхали до гір і Драган поспішив злізти з коня. Задивившись на чоловіка Мира раптом усвідомила, що сівши у сідло, вона зовсім не знає як тепер їй з нього злізти так, щоб не впасти. В її очах вмить зародилася паніка, що погрожувала вийти з під контролю. Та рука Драгана, яка лягла поверх її холодної, змусила дівчину, яка навіть не помітила, коли чоловік опинився поряд, заспокоїтися.

- Не бійся. Я допоможу.

Голос Драгана був спокійним. Він почав повільно, крок за кроком, пояснювати Мирі як їй потрібно діяти, щоб опинитися на землі. Уважно вислухавши всі настанови та поборовши внутрішній страх, дівчина перекинула ногу та зістрибнула на землю. Від незвички та довгого сидіння в сідлі, її ноги затрусило, і Мира мало не впала. Та цього їй не дозволили. Міцні руки Драгана надійно тримали дівчину за талію. Його гаряче дихання, що так ніжно торкалося дівочої шиї, розливало в її тілі дивне тепло, що клубочком згортається в низу живота. Це було так незвично і водночас приємно, що дівчина не розуміла, які ж почуття у неї викликають ці відчуття.

- Коней можна завести в середину. – Чомусь голос дівчини був тихим та хриплим.

Неохоче розімкнувши руки, Драган взяв Лерта за вуздечко і пішов до печер. Мира, яка відчула дивне спустошення, в момент, коли чоловік забрав свої міцні руки, глибоко вдихнула та разом із Меніфістом подалася за імператором.

Вийшовши з іншого боку, та лишивши коней пастися на галявині, першим, що зробила дівчина, це зняла свої черевички. Лишивши їх у траві, вона побігла до річка та, підіймаючи довгу сукню, щоб не замочити її краї, зайшла у воду. Як же було приємно знову відчувати тепло води на своїх ногах. Підставляючи обличчя до променів сонця та насолоджуючись його теплом Мирі раптом закортіло звільнитися від усього зайвого, і відчути себе вільною. Повернувшись до чоловіка, який в цей момент розкладав ковдру на  землі, дівчина посміхнулася. Можливо вона буде виглядати дивною, або занадто відвертою, та від свого пориву і бажання пірнути у воду, відмовлятися аж ніяк не хотіла. Тому, підійшовши до нього, дівчина спочатку відклала свою сумку, з якою майже ніколи не розлучалася, на траву, а потім нашвидкуруч почала розщіпати ґудзики на сукні. Помітивши рухи дружини, Драган на мить застиг, не зводячи з неї очей.