Глава 4

Глава 4.

Сни ще ніколи не були такими. Вперше, за стільки років Мирі снилася прозора блакить моря. Дівчина лежала на теплому піску, що так ніжно зігрівав її тіло, а легкий, теплий вітерець грався з її волоссям. Поруч із нею лежав чоловік. Його рука ніжно пестила її оголене тіло. І дивно, але вона аніскільки не соромилася своєї наготи. Все було таким природнім. Очі, смарагдового кольору, ніжно дивилися на неї, вловлюючи кожен сантиметр її тіла, немов закарбовуючи його в своїй пам’яті на віки. Ось, чоловік наблизився до неї і від його теплого подиху по тілу пробіглося приємне тремтіння, що чекало чогось більшого. Мить, і їх вуста злилися в ніжному поцілунку, від якого Мира відчула себе по справжньою вільною.  

Та все в якусь мить різко обірвалося. І вона відчула страх, що скував її тіло, разом із сильними і болючими обіймами вже іншого чоловіка. Лице його було перекошеним від гніву та похоті. І як дівчина не намагалася вирватися із цих рук – хватка була міцною.

- Невже ти забула – ти моя раба! Власність! – кричав їй чоловік у лице. І ніби на підтвердження цих слів тавро, що виднілося на її плечі, почало нестерпно пекти та боліти. Немов його щойно лишили. Але з того часу минуло вже багато років. Вона поховала в собі всі ці спогади. Та сон був не про її минулі страхи. Зараз Междимира знала напевно, її нічний кошмар вже йде по неї. І як би вона не ховалася, як би не змушувала себе про нього не думати – він її знайде. І тоді принцесу вже ніхто і ніщо не врятує. В роті відчувався стальний смак крові. А далі сон зник. Так, ніби його і не було зовсім. Лише холодний піт, що стікав по плечах і важке дихання, лишилися відлуннями кошмару.

Мира відкрила очі. Дівчина декілька разів глибоко вдихнула, а потім сіла. На душі лишилося відчуття спустошення та липкого страху, що засів глибоко всередині і вже почав розпускати свої щупальця. Складалося враження, ніби від неї відірвали шматок. Так завжди бувало після її снів. Саме такою була плата за дар, яким її нагородили Боги. Кожен сон вбивав у ній частинку самої себе. Зараз доречним став би її набір для малювання.

- І давно в тебе цей дар? – Позаду себе дівчина почула жіночій голос.

Страх скував тіло принцеси. Здається, що на якусь мить вона навіть забула як дихати. Та все минуло, варто було їй зрозуміти, що це не в’язниця, а її власна кімната. Перед очима промайнули спогади. Ось її, разом з іншими в’язнями вивели з камер і привели до зали. Чомусь, в образах запам’яталася підлога, залита кров’ю. Навіть зараз, від звичайного спогаду, до горла підступала нудота. А далі дівчина побачила свого батька. Його тіло було понівечене, ніби вбиваючи, хтось виплеснув на чоловікові всю свою лють. Та дивним було те, що в серці дівчини зовсім не було втрати чи горя. Дивлячись на батька, принцеса лишалася байдужою та холодною. За всі роки знущань, чоловік просто вбив в ній почуття любові до себе. Лиш сльози полегшення беззвучно скотилися з її очей.

Потім дівчина згадала чоловіка, який сидів на троні. Його сталевий погляд, що немов би зчитував тебе з середини. Вся постать чоловіка говорила про те, що перед нею справжній воїн. Чоловік, що не гидує і не боїться вбивати. А далі все, як в тумані. Спочатку, промова чоловіка, яку ледь чула, та все одно зрозуміла, що від тепер на Острові новий правитель. Потім, його злі слова, коли хтось доповів, що принцеса не знайшлася. Що ж змусило чоловіка, який ніколи її не бачив, не був знайомий особисто, порівнювати її з утриманками батька, яких було аж надто багато в цьому палаці. Згадала і Стефана, що так сміливо кинувся оберігати її. Хоробрості йому точно не бракувало. Та слова хлопчини змусили нового імператора подивитися на принцесу по іншому. І чомусь погляд чоловіка викликав у дівчини дивні відчуття. Складалося враження, що він поворушив щось надто давнє та забуте, те, що довгий час спало в ній. Та зрозуміти, що саме, дівчина так і не встигла, адже чоловік підійшов до неї та схопив за руку. І тут трапилося те, чого принцеса не очікувала. До неї прийшло ведіння. Вперше бачила пророцтво не уві сні.  І це, не аби як лякало.

Ведіння було яскравим та занадто реалістичним. Дівчина побачила хлопчика, що тримав у руках меч. Тіло дитини було спотворене свіжими ранами. Та на фізичні травми він не звертав уваги. Не вони йому приносили нестерпний біль. Хлопчина викрикував в далечино клятви і обіцянки. І з кожним його криком, дівчина відчула, як щось темне і жахливе виривається на зовні. Та потім ведіння змінилося на інше. Хлопчик зростав. І з кожним днем втілював в реальність дані ним обіцянки. І шлях цей був не простим. Ріки крові та гори трупів лежали по заду цієї дитини. А потім дівчина побачила вже дорослого чоловіка. Він сидів на троні, тримаючи в руках той самий меч. З його гострого леза повільно стікали краплі крові, що важкими плямами опадали на підлогу. Він дійшов до кінця. Виконав свою клятву. Тепер біля його ніг лежав той, хто забрав колись все. Та чомусь, полегшення, якого очікував чоловік після помсти, так і не прийшло. В душі й надалі панувала пустка.  Ведіння знову змінилося, і тепер дівчина відчула розпач, страх і лють, що через верх били з чоловіка. І знову на його руках кров. Але тепер ця кров не його. Не він її пролив. Це була кров людини, яку любив понад усе на світі й обіцяв оберігати ціною власного життя.

Ведіння скінчилося і дівчину поглинула цілковита пітьма. І ця пітьма стала її прихистком, в якому принцеса змогла сховатися від емоцій, породжених таким дивним ведінням.  

- Такий дар вимагає від тебе багато обов’язків, дитино. – жінка продовжувала говорити. І для Мири її голос звучав заспокійливо, немов шелест трави. – Твій батько був справжнім бовдуром. – Прозвучало з щирим здивуванням та насмішкою. – Як можна було замкнути власну дочку у в’язниці, знаючи, що вона справжня віщунка?!