Глава 2

Глава 2.

Холодна камера підземної в’язниці замку кишіла пацюками та іншими мешканцями, яких так притягувала ця темрява та сирість. Скільки минуло днів, з моменту її ув’язнення сказати було важко. Час для неї немов би сповільнився. Став чимось в’язким та довгим. Та й як можна було полічити, коли єдиним джерелом світла в цій камері слугував ліхтар, що висів в коридорі. Про сонячне світло, яке для неї було життєво-необхідним, вже навіть і не мріяла. Лиш, заплющуючи очі, дозволяла собі уявляти, як її босих ніг торкається м’яка трава, покрита ранішньою росою, а сонячні промені, насичені теплом, бавлячись, ніжно пестять її обличчя. Цей спогад тримав дівчину при тямі, не дозволяючи темряві поглинути її з середини та не даючи з’їхати із глузду.

Дівчина лежала на просоченій плісенню соломі, скрутившись в клубочок, бо тільки так могла, бодай, трішки зігрітися. На босих, понівечених порізами ногах застигла застаріла кров. А на правій, тяжкою ношею красувався ще й металевий ланцюг, що роздер ніжну шкіру. Колись біла, довга сорочка була обірваною, брудною та просякнутою бордовими плямами крові. Їжу і воду, якщо це можна було назвати так, приносили лише раз на день, щоб не сконала і не померла раніше, ніж це було потрібно йому.

Позбавлене сонця і тепла, тіло дівчини стало слабким та кволим. Навіть біль, від свіжих ран, залишених на її спині батогом, став ледь відчутним. Звісно ж якщо не торкатися їх. Та дівчина не жалілася. Краще померти в цій сирій камері, ніж схилити голову та зробити те, що від неї вимагає Він. Губи скривилися в ледь помітній усмішці. «Невже він гадав, що зможе зламати її, жорстоко караючи та замикаючи?». Ще з дитинства вона навчилася терпіти та мужньо зносити всі його удари та кпини. Кожну його насмішку та гидливо промовлені слова в її бік не сприймала, ігнорувала, як щось не потрібне і не важливе. З покараннями та побоями було складніше. Але і там, з часом, зуміла виробити в собі витримку та байдужість. Так і цього разу, коли її, відшмагану і ледь живу, замкнули в цій камері, вона не впала в істерику і не схилила голови. Лиш присяглася собі, що ніколи не виконає те, що від неї вимагають. Краще вже помре тут.

В коридорі почулися кроки. Спочатку тихі, віддалені, а далі все голосніші і голосніші. Час від часу вона чула, що прибулі зупиняються і щось тихо обговорюють між собою. Та на жаль, дівчина не могла розібрати слів – від слабкості у вухах вже давно стояв гул, а голова була тяжкою. «Мабуть, вартові. – майнула думка. – Прийшли перевірити в’язнів. Чи познущатися з бідолах, що сюди потрапили, не бажаючи коритися божевільним примхам імператора. А фантазія у приплічників імператора була не а би яка. Вони отримували задоволення, спостерігаючи за муками цих нещасних. Краще вже одразу померти ніж терпіти знущання». Від страшних думок по спині пробіг мороз.

Почувся стук металевих грат. Дверцята її камери відчинилися. У приміщенні враз стало світліше. «Ліхтар» - підказала свідомість. Тіло рефлекторно, намагаючись себе захистити, зіщулилося та напружилось в очікуванні чогось не хорошого та жахливого. Та пройшло декілька секунд і нічого. Ні тобі знущань, насмішок чи глузувань. Не відбулося нічого. Спиною дівчина відчувала чужу присутність. Однак, повернутися і глянути на своїх «гостей» чомусь було дуже страшно. Та й сил більше не мала.

- Вона зовсім юна. – почула позаду себе незнайомий чоловічий голос.

-   А там далі – взагалі дитина. Хлопчик.

Продовжував говорити незнайомець. Могла присягтися, що відчула як чоловік махнув рукою, вказуючи кудись в бік.  І хоч слова і далі лунали для неї приглушено, чомусь усвідомила, що це зовсім не вартові в’язниці.  

- Яким же треба бути виродком, щоб тримати жінок і дітей в таких умовах?!

Кожне слово чоловік вимовляв зі злістю та огидою. 

- Я гадав, що ти вже давно відкрив для себе його справжню сутність?

Голос іншого чоловіка відрізнявся. Він був стальним, впевненим та холодним. Його власник був впевненою в собі людиною. Чоловік, який бачив і пережив на своєму шляху не мало випробувань.

- Виродок чи ні – та за щось їх тут всіх замкнули. І для початку, ми дізнаємося за що ж.   

Дівчина відчула як її плеча торкнулися. Від дотику гарячої руки, по тілу розлилося приємне відчуття захищеності. Вмить закортіло пригорнутися та насититися цим теплом. «Мабуть, я вкрай з’їхала з глузду» - майнуло в голові. І щоб розвіяти це дивне відчуття дівчина ледь помітно ворухнулася.  Та від її руху, руку швидко забрали. Більше над собою вона не відчувала присутності інших людей. Лиш почула кроки, що повільно віддалялися і останні слова, вже сказані десь в коридорі:

- Всіх в’язнів нехай приведуть до зали.

Невже сьогодні весь цей кошмар закінчиться і вона вийде з цієї темної та такої ненависної камери? Чомусь, стало боязко збагачувати себе надіями, які могли бути й марними. Та й думати зараз не могла – була надто слабкою та втомленою. Тому, міцніше обійнявши себе за коліна, дівчина заплющила очі і занурилася в неспокійний сон. Скільки часу минуло, відколи незнайомці покинули її камеру, дівчина не знала. Та в якусь мить, у в’язниці почався справжній рух.

Звідусіль почали лунати звуки брязкоту металу. Усіх в’язнів почали звільняти. До дівчини доходили злякані перешіптування арештантів та накази вартових, щоб всі шикувалися в коридорі і чекали подальших вказівок. І ось, черга дійшла і до неї. Скрізь сон відчула, як з ноги зняли металевий тягар. Потім почула незнайомий голос, що велів їй піднятися на ноги. Та сил зовсім не було.