Серце дракона

Колись я був маленьким гарненьким дракончиком. Пустотливим таким, якого нічого не цікавило. Жив собі, горя не знав, з друзями цілими днями бавився. Зараз же виріс. Розлетілися ми по різних краях. Щось змінилося? Абсолютно ні. Живу собі на дні улюбленої красивучої водойми та й все. Реально все, бо абсолютно нічого не змінюється. Роками одне й те саме повторюється з дня у день. Лише рибок зутрічаю – то одних, то інших, але з ними також не поговориш.

От і розучився цьому прекрасному вмінню. Хоча якщо подумати, то чи вмів я це робити взагалі? Не впевнений та й вже не пригадаю. Старенький вже. Он скільки поколінь славнозвісних Мортеїв змінилося за час моєї служби – не злічити. І хоч би хто один покликав на допомогу… Ні, бачте-но надто горді. Самі впораються. Але в принципі найсильніші маги всіх часів моєї допомоги таки не потребували.

Тоді що ж відбулося ось буквально день-два тому? Чому я всім серцем вперше відчув, що маю комусь допомогти? Але крові Мортеїв у цій людині точно немає. Та й чи здогадується вона взагалі про те, що їй потрібна допомога?

Древні передчуття, якими керуються дракони, значно могутніші за час. Серце підказує, що діяти мушу вже зараз. А я ж так давно на суші не був. Не хочеться туди лізти. Суша… Бе. Одне це слово змушує здригнутися від огиди. А може таки не доведеться? Он вона – ця людинка вже занурюється до мого дому – величного озера при замку роду Мортеїв.

Сказати, що я здивований – це немов нічого не говорити взагалі. Здається не йде по морському дну, а лине до мене. Красуня, впевнений. Чому так? Бо зір уже далеко не той. Бачу лише світлу пляму від її костюму, а серце відчуває – обраниця наймогутнішого представника роду Мортеїв. Цікаво, підійде?

А таки підходить. Поволі, обережно, але так граційно. Немов товщі води немає зовсім. Тут мені навіть рухатися трішки складнувато спочатку було. А я ж бачу, що плавати вона не вміє. Тому і йде, а не пливе. На її місці зробив би так само. Чужий дім досліджувати страх як цікаво. А тут ще й така краса. Єдине, що мене рятує від нудьги. Як вже згадував, ні з ким тут не поспілкуєшся.

Хоча… Трішки привстаю, щоб було зручніше дивитися на незнайомку. Хоч захисний костюм і ховає її красу, але радше дивився б на неї, ніж на все довкола. Так і не відводив би погляду. Вкрала серденько моє миттю, а я й не помітив. Зрозумів лише одразу, що переді мною славнозвісна обраниця, яку чекав так багато років.

Розповідали мені легенду якось, що в кожного дракона є та єдина, що здатна підкорити його серденько. Лише вона може отримати найбільший скарб, який кожен з нас майстерно ховає від людських очей – найпотужнішу магію на цілому світі. А я, дурне, не вірило. От тобі й маєш – тепер моє серденько сколихнула не тільки вона, а й тахікардія. А це взагалі властиво драконам чи я також обраний? Ее, та ні. Звичайнісінький собі дракон, що занадто багато хоче.

А от з нею час поділитися даром, тому тягнуся до Даяни й завмираю від усвідомлення того, що відбувається. Хвиля, яку ж сам і здіймаю, мало не зносить її з ніг. От бовдур, не зміг почекати ще трішки. Вперше за все життя відчуваю такий страх, що там не просто тахікардія почнеться, а серце просто візьме й вистрибне з грудей. Але намагаюся залишатися незворушним – не вистачало тільки злякати єдину гостю.

А вона сильна. Так впевнено підходить до мене і…сама намагається допомогти. Хоче поділитися своїми силами зі мною, щоб я зміг звідси вибратися до своїх. Дурненька, я ж бо володію в рази потужнішою магію, ніж вона сама. Та й резерви у мене значно більші.

Ця її доброта  ще більше посилює те відчуття, наче я маю їй допомогти. І не в змозі опиратися цьому, починаю ділитися даром. Почуваюся якимось героєм, що жертвує власним життям, аби врятувати принцесу. Але єдине, що правда – те, що переді мною й справді хоч і скромна, проте все ж королівська особина.

Настільки захоплююся ритуалом, що занадто пізно розумію – моя магія знищує чудодійний костюм дівчини і та починає задихатися. Чи то через страх, чи то через дивні правила у які не вслухався, коли був малим, не можу розірвати нашого з нею зв’язку. Ритуал повинен бути доведеним до кінця. Не інакше.

Але ця дівчинка ще й розумніша за старенького дракона. Вона сама того не підозрюючи, вмудряється розірвати ритуал і пливе на поверхню, але сил їй не вистачає. Поволі підбираюся до неї, щоб винести на поверхню, одночасно надсилаючи сигнали Дарісу – її обранцю, але не встигаю. Він кулею ниряє на дно за своєю половинкою. Оце пара. Такий міцний зв’язок попри те, що вона тут зовсім нещодавно… Я в захваті. Проте й невимовно стривожений за долю Даяни.

Не можу стриматися і як тільки вони виринають на поверхню, випливаю і сам. Так вірю в їх щасливе майбутнє з Дарісом, що віддав би все на світі заради цього. Проте не потрібно. Даяна таки найсильніша та найвитриваліша особина на цьому світі. Впевнений, вона ще себе покаже.

А я тут тихенько підглядатиму за ними. Ну не зможу я просто відвести погляду від такого щирого і справжнього кохання. Здавалося, ніколи не відчував цього сам, але воно настільки потужне, що немов живить і моє стареньке драконове серденько.