-4- Марення

Ранок пробивався крізь ніч несміливими промінчиками весняного сонця. В занедбі ж через забиті дошками вікна царювала напівтемрява. Люди, що знайшли тут прихисток, спочивали, заховавшись під теплими ковдрами. Ледь жевріло тепло в натоплених звечора грубках.

Рамія спала тривожно, їй знову марився бій в помісті. Ці картини не давали найманиці спокою впродовж двох тижнів. Лолене зілля дарувало на певний час забуття, але під ранок пам'ять підкидала ті ж самі спогади.

Ось вона йде коридором другого поверху маєтку. В руці тримає тільки меч. Лук, подарованим Ларсом, залишився внизу, бо скінчилися стріли, як і метальні ножі в запояснику.

Кров на її одязі перемішалася. І не було зрозуміло де та, що натекла з її мілких колото-різаних ран і де бризки крові вбитих нею воїнів. Найманиця була схожа на саму смерть, що бенкетувала на полі бою. Гор бився десь внизу і лаявся, не підбираючи слів.

Повстанців було дуже багато. Хай кожного з них Рамія легко могла здолати в бою сам на сам, але від їх кількості почала відчувати втому.

Найманиця не знала, коли точно вона втратила пильність, але стрілу пропустила. Все що встигла - це трохи відхилитись, і тим самим вберегла себе від прямого влучання в серце.

Лучник знову натягнув тетиву, щоб добити свою жертву, але Рамія відчинила перші ліпші двері і вскочила в кімнату. Стискаючи в руках меч, вона ледве встигла відбити удар здорованя, який з лютим гарчанням кинувся на неї. Стріла заважала, але бажання вижити притишило біль і додало сил.

Противник сипав на дівчину удар за ударом, намагаючись пробити її оборону. Рамію врятувала випадковість: нападник запнувся об килим і почав втрачати рівновагу. Це був єдиний шанс. Вона обірвала життя воїна одним точним ударом під ліве ребро, коли той саме намагався не впасти і необережно відкрився.

Важко дихаючи, Рамія присіла на ліжко. Все тіло, мов налилося свинцем, і так хотілося просто заплющити очі і поринути у темряву. Аж раптом почувся скрип дверей. По найманицю прийшов лучник. Він стояв в дверному отворі і щирився кривою посмішкою. Повільно підняв лук і зловтішно промовив:

— Ну от і все, гадина, добігалася!

— Ще ні! — почула Рамія голос Гора, наче через товщу води.

Лучник впав додолу, так і не зробивши свій смертоносний постріл. Найманець незграбно переступив його тіло і підбіг до пораненої Рамії. Та вже трималася з останніх сил. Вдивляючись їй у вічі, він відривисто промовив:

— Слухай, я тебе покладу тут, за ліжком, на підлозі. Тебе не буде видно з дверей. Треба полежати, перепочити, чуєш? Я повернуся!

На цім слові, він накидав подушок на підлогу і примостив дівчину.

— Я зараз все перевірю і прийду до тебе, огляну. Тримайся!

Рамія схвально кивнула.

Їй тоді здавалося, що пройшло багато часу, але потім, як розповідав Гор, це було лише півгодини. Він добив повстанців, обстежив будинок і зустрів селян, яким Петер наказав прибути до помістя і об'єднатися з його воїнами.

Гор в юрбі чоловіків швидко віднайшов старосту і розповів йому про його синів, про обставини в селі і що їх всіх чекає. Староста дурником не був і помирати за якихось там повстанців не бажав. Він перебалакав зі своїми людьми і вони погодилися приєднатися до найманця. Одні селяни виносили з будинку небіжчиків, інші копали для них братську могилу — благо, що земля не сильно промерзла.

Староста з Гором зайнялися Рамією. Треба було витягнути стрілу і обробити її рани спеціальною маззю, яка посилювала регенерацію. Всі основні маніпуляції робив найманець, а староста тільки підносив то воду, то спиртне для знезараження, то простирадла, які рвав на перев'язки. 

Всі працювали до глибокої ночі, а потім організували візок і потихеньку на ньому перевезли Рамію в село.

Найманиця завовтузилася, проганяючи важке марення, коли відчула, що не одна в ліжку. Хтось намагається її підсунути до себе ближче і зігріти своїм теплом. Рамія різко повернулася і побачила напівсонного Ларса. Він привідкрив очі і знову їх закрив, пробурмотівши:

— Спи, спи… Ще можна поспати…Попереду важкий день.

Рамія згадала, як вона з Ларсом перший раз так ночувала в лісі просто неба. Тоді ще були останні дні осені і вони тільки вирушили до Амарканду. А потім так само тулилися в тісній кімнатці якоїсь корчми, коли добиралися до Марішкан. Їм було весело вдавати з себе подружню пару.

Рамія посміхнулася цим спогадам, які віддалися теплом в її серці. В цей момент дівчині хотілося, щоб не існувало ніякого артефакту і, щоб не потрібно було більше ризикувати нічиїм життям. А можна було б просто жити у власному маєтку з Ларсом і виховувати спільних дітей, дивитися як вони ростуть, міцніють і оберають власний шлях.

Хочеться просто жити, щоб кохати, дарувати життя, а не смерть. За цими думками Рамія не помітила як заснула, але вже без сновидінь.

***

Доброї ночі, дякую, що читаєте і залишаєтеся зі мною.

Бажаю мирних снів і сонячних ранків. Вподобайка, коментар на книгу і підписка будуть мені винагородою за безкоштоану працю.