Серце дракона 2

-4- Марення

Ранок пробивався крізь ніч несміливими промінчиками весняного сонця. В занедбі ж через забиті дошками вікна царювала напівтемрява. Люди, що знайшли тут прихисток, спочивали, заховавшись під теплими ковдрами. Ледь жевріло тепло в натоплених звечора грубках.

Рамія спала тривожно, їй знову марився бій в помісті. Ці картини не давали найманиці спокою впродовж двох тижнів. Лолене зілля дарувало на певний час забуття, але під ранок пам'ять підкидала ті ж самі спогади. 

Ось вона йде коридором другого поверху маєтку. В руці тримає тільки меч. Лук, подарованим Ларсом, залишився внизу, бо скінчилися стріли, як і метальні ножі в запояснику. 

Кров на її одязі перемішалася. І не було зрозуміло де та, що натекла з її мілких колото-різаних ран і де бризки крові вбитих нею воїнів. Найманиця була схожа на саму смерть, що бенкетувала на полі бою. Гор бився десь внизу і лаявся, не підбираючи слів.

Повстанців було дуже багато. Хай кожного з них Рамія легко могла здолати в бою сам на сам, але від їх кількості почала відчувати втому.

Найманиця не знала, коли точно вона втратила пильність, але стрілу пропустила. Все що встигла - це трохи відхилитись, і тим самим вберегла себе від прямого влучання в серце.

Лучник знову натягнув тетиву, щоб добити свою жертву, але Рамія відчинила перші ліпші двері і вскочила в кімнату. Стискаючи в руках меч, вона ледве встигла відбити удар здорованя, який з лютим гарчанням кинувся на неї. Стріла заважала, але бажання вижити притишило біль і додало сил.

Противник сипав на дівчину удар за ударом, намагаючись пробити її оборону. Рамію врятувала випадковість: нападник запнувся об килим і почав втрачати рівновагу. Це був єдиний шанс. Вона обірвала життя воїна одним точним ударом під ліве ребро, коли той саме намагався не впасти і необережно відкрився.

Важко дихаючи, Рамія присіла на ліжко. Все тіло, мов налилося свинцем, і так хотілося просто заплющити очі і поринути у темряву. Аж раптом почувся скрип дверей. По найманицю прийшов лучник. Він стояв в дверному отворі і щирився кривою посмішкою. Повільно підняв лук і зловтішно промовив:

- Ну от і все, гадина, добігалася!

- Ще ні! - почула Рамія голос Гора, наче через товщу води.

Лучник впав додолу, так і не зробивши свій смертоносний постріл. Найманець незграбно переступив його тіло і підбіг до пораненої Рамії. Та вже трималася з останніх сил. Вдивляючись їй у вічі, він відривисто промовив:

- Слухай, я тебе покладу тут, за ліжком, на підлозі. Тебе видно не буде з дверей. Треба полежати, перепочити. Я повернуся.

На цім слові, він накидав подушок на підлогу і примостив дівчину.

- Я зараз все перевірю і прийду до тебе, огляну. Ти давай, тримайся! Чуєш?

Рамія схвально кивнула.

Їй тоді здавалося, що пройшло багато часу, але потім, як розповідав Гор, це було лише півгодини. Він добив повстанців, обстежив будинок і зустрів селян, яким Петер наказав прибути до помістя і об'єднатися з його воїнами.

Гор в юрбі чоловіків швидко віднайшов старосту і розповів йому про його синів, про обставини в селі і що їх всіх чекає. Староста дурником не був і помирати за якихось там повстанців не бажав. Він перебалакав зі своїми людьми і вони погодилися приєднатися до найманця. Одні селяни виносили з будинку небіжчиків, інші копали для них братську могилу - благо, що земля не сильно промерзла.

Староста з Гором зайнялися Рамією. Треба було витягнути стрілу і обробити її рани спеціальною маззю, яка посилювала регенерацію. Всі основні маніпуляції робив найманець, а староста тільки підносив то воду, то спиртне для знезараження, то простирадла, які рвав на перев'язки. 

Всі працювали до глибокої ночі, а потім організували візок і потихеньку на ньому перевезли Рамію в село.

 

Найманиця завовтузилася, проганяючи важке марення, коли відчула, що не одна в ліжку. Хтось намагається її підсунути до себе ближче і зігріти своїм теплом. Рамія різко повернулася і побачила напівсонного Ларса. Він привідкрив очі і знову їх закрив, пробурмотівши:

- Спи, спи… Ще можна поспати…Попереду важкий день.

Рамія згадала, як вона з Ларсом перший раз так ночувала в лісі просто неба. Тоді ще були останні дні осені і вони тільки вирушили до Амарканду. А потім так само тулилися в тісній кімнатці якоїсь корчми, коли добиралися до Марішкан. Їм було весело вдавати з себе подружню пару.

Рамія посміхнулася цим спогадам, які віддалися теплом в її серці. В цей момент дівчині хотілося, щоб не існувало ніякого артефакту і, щоб не потрібно було більше ризикувати нічиїм життям. А можна було б просто жити у власному маєтку з Ларсом і виховувати спільних дітей, дивитися як вони ростуть, міцніють і оберають власний шлях.

Хочеться просто жити, щоб кохати, дарувати життя, а не смерть. За цими думками Рамія не помітила як заснула, але вже без сновидінь.

 

***

Доброї ночі, дякую, що читаєте і залишаєтеся зі мною.

Бажаю мирних снів і сонячних ранків. Вподобайка і підписка будуть мені винагородою за безкоштоану працю.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше