-1- Злива

Вечірня, сіра, похмура злива з небаченою силою спустилася на Маракен, віщуючи швидкий прихід весни.

Вона з'їдала брудний сніг, розмивала нечистоти, які зубожілі містяни всю зиму виливали з вікон своїх бараків прямо на бруківку.

Злива примусила шукати прихистку навіть саму відчайдушну повію і самого горезвісного злочинця. На темні вулиці спустилася тиша, яку розбивав тільки настирливий барабанний дріб дощу.

Вікна в бідних кварталах витріщилися чорнотою — простий люд економив на свічках. Ліхтарі були тільки на центральних вулицях столиці, але й вони не сяяли. Ніхто з ліхтарників не хотів в зливу лізти на стовпи і заправляти їх гасом.

Крамниці, аптеки, майстерні, пекарні, салони, банки, ресторани — все було зачинене. Ріст злочинності в столиці змусив підприємців працювати тільки в світлу частину доби. Звісно це не стосувалося опіумних притонів, борделів та гральних залів. Де-не-де горіло декілька вікон в місцевій жандармерії та тюрмі.

На противагу темряві, яка випивала життя з Маракен, на величезному пагорбі сяяв тисячами вогників палац імператора Амарканду. Його будували визначні інженери-артефактники ще за часів напівбогів. Дракони кожної зі стихій додавали свій неповторний магічний акцент місцю свого правління. Льодяні побудували каскади фонтанів, земляні — неперевершені сади, повітряні - ажурні містки, химерне оздоблення, скульптурні ансамблі. Енергія вітру і сонця наповнювала весь пагорб світлом. А згодом розповсюдилася на вулиці та будинки столиці. Краса, тепло, чистота, затишок, благополуччя для кожного — девіз Маракена. Так було до стихійної війни.

Після запеклих боїв за владу вцілів тільки палац імператора. Майже всі інженерні комунікації міста разом з будівлями було зруйновано. А з гонінням велінів відбудовувати було нікому.

Наступні імператори теж не надто переймалися цими питаннями, тому нове місто народжувалося, використовуючи доступні звичайним людям знання.

Злива набирала обертів, погрожуючи панувати до самого ранку. Імператор Ксавій сидів в розкішному кріслі у своєму кабінеті і дивився у величезне вікно.

Він любив ось так насолоджуватися тишею і спокоєм, коли ніхто і ніщо не турбує. За його спиною потріскувало в каміні багаття. На дорогоцінному килимі з ведмежого хутра, поклавши голову на лапи, спочивала пара благородних хортів на клички Рудко та Дейві. Імператор любив своїх собак, як нікого іншого в житті. Він знав, що це єдині істоти, які неспроможні його зрадити.

Раптом Рудко стрепенувся і особливо загавкав. Так він сповіщав, що наближається особистий секретар імператора Рене Декар.

Ксавій поглянув на годинник - рівно сьома вечора. "Пан Декар, як завжди пунктуальний" - відмітив імператор. Він цінив в людях цю рису характеру, бо і сам був таким.

Рене Декар увійшов без стуку. Він знав, що Рудко вже попередив Ксавія про його прихід.

Чоловік підійшов до вікна і сів в крісло поруч з імператором. Тільки йому дозволялося це робити і він цінив цю милість понад своє життя.

— Що нового? — коротко запитав Ксавій

— Знайшли бунтівну роту, — буденно промовив секретар.

— Сподіваюся їх повісили? — флегматично запитав Ксавій.

— Ні, вони всі були вже мертві.

— Як це? — пожвавився імператор.

— В Новосільцях, що в шестидесяти милях від нас був великий бій. Місцеві кажуть, що в їхніх лісах повстанці зіштовхнулися з розбійниками. Не поділили здобич з маєтку тамтешнього айра.

— А що айр? Кому належала земля?

- Айра Фленсіса вбили, до інциденту він жив відлюдником. Його донька Ізольда була на першому відборі. Може пам’ятаєте її? Вона тоді шалено у вас закохалася.

— Хм, не пам’ятаю. Вони всі демонстрували, що закохані.

Імператор встав з крісла, підійшов до високого столика і налив собі в келих червоного вина. Подивився через нього на вогонь і відпив, смакуючи.

— Що ж, не будемо вдавати, що це сумна новина, — посміхнувся імператор і додав:

— Землі конфіскувати, тепер вони належать короні. В помістя підбереш намісника.

— Буде виконано, Ваша Величносте! — улесливо промовив Декар. — Хочу зауважити, що знатні сім'ї з нареченими на відбір майже всі знаходяться в столиці, а от Блеріси ще не приїхали.

Ксавій відпив вина і сердито жбурнув напівпорожній келих в камін. Полум’я зашипіло, зметнулося, обурючись такому поводженню. 

— Ти ж знаєш, Рене, я дуже не люблю, коли мене змушують чекати! — зло промовив Ксавій, а потім щось обдумавши додав примирливо: — Але заради того, щоб побачити самозванку, яку мені хочуть підсунути, я потерплю!

— А можливо таке, що леді Айрін і справді знайшлася? А якщо Енсіп збрехав і його люди дійсно загубили дитину ще в Амарканді? — несміливо запитав Декар.

— Це дуже малий відсоток, хоча все могло статися, — відповів, заспокоюючись, імператор. — Шкода, що вже не можна допитати того работорговця.

— В таких вік короткий, — мудро зауважив секретар, згадуючи як особисто прослідкував за тим, щоб Енсіпа запхали живцем в мішок з камінням і кинули в бурхливу Рейну. — Зате можна допитати леді, — додав він.

— Прямий ментальний допит знатних осіб заборонений, — хитро, глузуючи промовив Ксавій.

— Так-так, заборонений, — згідно кивнув Декар.

Ксавій сів у крісло. Якийсь час з секретарем вони мовчки дивилися у вікно, кожен думав про своє. Рудко підійшов до господаря і ліг біля його ніг.

Імператор згадав, як колись віддав наказ викрасти дітей в сім'ях, які мали найтісніші родинні зв'язки з правлячою сім'єю. Горе і безвихідь повинні були захлеснути думки його опонентів, поки він насаджуватиме скрізь свою владу.

Всі ці роки Ксавій робив все можливе, щоб зменшити будь-який вплив знаті на його правління. Нащадки драконів мали плазувати перед ним і боятися підняти голову.