Тренування

Від наступного дня Кайріс почав інтенсивні тренування. Вергіл став його наставником — не лише як наставник, а як той, хто добре знав хитрощі короля. Вони тренувались у глибокому лісі, де ніхто не міг побачити чи підслухати.

— Пам’ятай, — мовив Вергіл, коли вони схрестили мечі, — король не б’ється чесно. Він не покладається тільки на міць. Він любить втомлювати супротивника, виводити його з рівноваги, викликати емоції, гнів. А тоді — несподіваний удар.

Кайріс зціпив зуби, витримуючи натиск. Тіло боліло, але він не давав собі спочинку. Він мусив знати, як бити швидше, бачити слабкості, передбачати удари.

— Він також використовує магію, — додав Вергіл. — Але приховано. У нього є амулет, який підсилює рефлекси. Його не можна зняти, але можна змусити працювати проти нього. Якщо встигнеш вивести його з рівноваги — амулет буде спалювати енергію його власного тіла.

Кайріс мовчки кивав, запам'ятовуючи кожне слово.

Вечорами він приходив утомлений, у синцях, із порізами та завжди незламний. Еріна стежила за ним крадькома, приносила мазі, хоч і не показувала турботу напряму. Леяна з Марою іноді приходили подивитись на тренування — в очах Леяни палала гордість, але й тривога.

Одного разу, коли Вергіл повалив Кайріса втретє за день, він зціпив кулаки й важко дихаючи сказав:

— Я не програю йому. За мною стоїте ви всі. Моя сила — у вас.

Вергіл кивнув схвально:

— От і пам'ятай це на полі бою.

***

Кайріс стояв біля вікна, споглядаючи, як вечірнє небо повільно огортає землю м’якою тінню. Усередині нього клубком звивались думки. Він знав, що Еріна віддалилась, відчував це кожною клітиною. Її погляд став відстороненим, а розмови — сухими й короткими.

Він намагався знайти причину. Хіба вона не мала б радіти, що між ним і Леяною ніколи не було кохання? Що те, що зв’язувало їх — лише рідна кров? Хіба цього не достатньо, щоб розвіяти її страхи?

Але серце підказувало інше. Вона втратила віру не тільки в нього. Вона зневірилась у їхньому "ми". І він сам став тому виною.

"Треба поговорити з нею," — подумав Кайріс. "Потрібно все сказати. Інакше ми обидва залишимось заручниками мовчання. Я не можу йти на бій з королем із порожнечею всередині. Я хочу знати — чи є в моєму житті місце для неї."

А тим часом Еріна сиділа у своїй кімнаті, міряючи поглядом порожню чашку чаю. У її голові звучав голос розуму, який щоразу притискав голос серця.

"Він має інші турботи. Відносини? Почуття? Це все зараз не на часі. Та й яке я маю право? Він майбутній король, я ж лише алхімік... простолюдинка, якій вдалося зробити трішки більше, ніж іншим."

Вона уявляла його на троні — величного, переможця. І поряд із ним стоїть хтось інший: принцеса, гідна його, красива, благородна, з роду давніх королів. Не вона.

"Це на краще. Так має бути. І я бажаю йому лише найкращого."

Але коли вона це думала, всередині щось ламалось. Кожне уявлення Кайріса з іншою — пекло її серце.