Тренування та роздуми

Від наступного дня Кайріс почав інтенсивні тренування. Вергіл став його наставником — не лише як наставник, а як той, хто добре знав хитрощі короля. Вони тренувались у глибокому лісі, де ніхто не міг побачити чи підслухати.

— Пам’ятай, — мовив Вергіл, коли вони схрестили мечі, — король не б’ється чесно. Він не покладається тільки на міць. Він любить втомлювати супротивника, виводити його з рівноваги, викликати емоції, гнів. А тоді — несподіваний удар.

Кайріс зціпив зуби, витримуючи натиск. Тіло боліло, але він не давав собі спочинку. Він мусив знати, як бити швидше, бачити слабкості, передбачати удари.

— Він також використовує магію, — додав Вергіл. — Але приховано. У нього є амулет, який підсилює рефлекси. Його не можна зняти, але можна змусити працювати проти нього. Якщо встигнеш вивести його з рівноваги — амулет буде спалювати енергію його власного тіла.

Кайріс мовчки кивав, запам'ятовуючи кожне слово.

Вечорами він приходив утомлений, у синцях, із порізами та завжди незламний. Еріна стежила за ним крадькома, приносила мазі, хоч і не показувала турботу напряму. Леяна з Марою іноді приходили подивитись на тренування — в очах Леяни палала гордість, але й тривога.

Одного разу, коли Вергіл повалив Кайріса втретє за день, він зціпив кулаки й важко дихаючи сказав:

— Я не програю йому. За мною стоїте ви всі. Моя сила — у вас.

Вергіл кивнув схвально:

— От і пам'ятай це на полі бою.

***

Кайріс сидів у садку за хатинкою Еріни. Поруч сонце золотило листя дерев, легенький вітер гойдав траву, приносячи запах м'яти й сухих квітів, які Еріна сушила на мотузках. Він дивився на цю простоту, але всередині все було інакше — всередині ревіли бурі.
Його роздуми не давали спокою. Прірва, що розчахнулась між ним та Еріною, росла щодня, мов дика ущелина, яка поглинала будь-які намагання зблизитись.
"Я не впізнаю її більше," — думав він, розтираючи між пальцями тонку суху гілочку. "Її погляд став холодним, кожне слово обачним і рівним. Коли я поряд — вона ніби ставить між нами стіну. І мені хочеться розбити її кулаком, але знаю, що це не допоможе."
Він злився, передусім на себе. Мав би раніше поговорити, пояснити, розставити все по місцях. Але тоді Леяна... її відродження, турбота про неї, а потім ця правда про спорідненість... усе звалилось як лавина. І він злякався.
"Злякався, як боягуз. Не хотів ранити її ще більше. Не хотів бачити біль у її очах. Але хіба краще оце мовчання? Хіба краще цей холод між нами?"
А ще він думав про Леяну. Від самого початку його тягло до неї якоюсь незрозумілою силою. Але тепер усе стало на свої місця — вона сестра, його рідна кров. Тому й не було пристрасті, тому й не було бажання володіти нею. Лише глибока, майже батьківська турбота. Але невже Еріна не бачить цього? Чи вона не хоче бачити?
"Чому вона відвертається? Невже я зробив замало, щоб вона повірила мені? Невже мої почуття нічого не важать?"
Він важко зітхнув і заплющив очі, вдихаючи аромат трав. Коли він думав про майбутнє — про двобій, про трон, про правління — образ Еріни завжди був поряд. Вона — мудра, сильна, єдина, хто могла б бути його радницею, його королевою. Та чи вона це хоче?
"Може, вона й справді бачить у мені лише тимчасового соратника, друга. Може, вона вже відпустила будь-яку надію на нас. А я залишився сам у своїй вірі в неї."
І тоді у грудях щось стиснулося. Ні, він не хотів втратити її. Не хотів, щоб вона була просто кимось із минулого.
"Я маю сказати їй усе."
У той же час, Еріна сиділа у своїй кімнаті, готуючи чергове зілля. Її рухи були чіткими, точними, але у серці — пустка. З кожною краплею настояного відвару вона ніби намагалась втопити там свої почуття, заглушити голос серця.
"Він змінився," — думала вона. "Він тепер весь у підготовці, у тренуваннях, у планах. Йому не до мене. Та й кому я потрібна — звичайна алхімік, проста дівчина, яка випадково опинилась у вирі великих подій?"
Вона часто ловила себе на думці, що коли бачить його з Леяною, щось всередині крутить, як гвинт. Вона знала, що вони рідні, і все ж таки... долали ревнощі. Бо Леяна була вродлива, ніжна, особлива. А вона, Еріна, — лише мудра, лише практична.
"Коли він стане королем — він обере рівну собі. Принцесу, аристократку... хтось, хто прикрасить трон, хто народить спадкоємців. Не мене."
Від цих думок ставало порожньо. І навіть коли вона примушувала себе радіти за нього, підтримувати — серце краялось.
"Я поруч, поки він цього потребує. Я допоможу йому стати королем, я віддам усю свою мудрість і знання. А потім... потім просто піду. Так буде краще для нас обох."
Але чому тоді кожного разу, коли він дивився на неї з турботою в очах, вона відводила погляд? Чому її душа прагнула, щоб він хоча б раз сказав те, чого вона так боялась почути?
"Тому що я боюся," — визнала вона сама собі. "Бо як тільки я повірю — втрачати буде вдесятеро болючіше."
Кайріс встав з лавки. Поглянув на хатинку, на вікно, за яким точно була вона. Щось всередині нього стислося — рішучість.
"Досить. Я більше не можу мовчати. Або вона скаже правду — або я дізнаюсь її сам. Я не хочу йти на двобій з розбитим серцем. Я маю знати, чи маю бажане майбутнє після перемоги."
Він рушив до дверей. Цього разу — не дозволить собі відступити.