Пошук союзників

Коли всі прокинулись, Кайріс, нарешті зібравшись із думками, поділився своїм планом. Його голос був твердий, хоча в очах усе ще жеврів вогонь безсонної ночі.

Еріна, не дослухавши до кінця, одразу заперечила:

— Ти сам не підеш до палацу. Це божевілля! Тебе там впізнають з першого ж кроку, а після останніх подій — голову з тебе знімуть без слідства.

Вона встала, нервово обійшла кімнату й раптом завмерла, пригадавши:

— Стривай… це той чоловік, що говорив з тобою, коли ми повертались із архіву? Той вартовий… Я його запам'ятала. Він видався мені незвичним — не таким, як решта.

Кайріс кивнув, і Еріна з усмішкою продовжила:

— Дозволь, я передам йому від тебе записку. Без імен, тільки те, що зрозуміє лише він. Якщо він справді твій союзник, то прийде сюди або призначить інше безпечне місце для зустрічі. Так буде розумніше.

Кайріс погодився, хоч йому й важко було лишатись осторонь. Він не звик передоручати такі справи іншим, але зараз мав слухати розум, а не імпульс.

Мара, спостерігаючи за ними, всміхнулась по-материнськи тепло. Вона підійшла до Кайріса й поклала йому руку на плече.

— Я ніколи не думала, що у моєму житті з'явиться такий захисник, як ти, — сказала вона з гордістю. — У моїй юності навіть мріяти про таке було заборонено. Ти не тільки мій захисник — ти опора моєї доньки. Дякую, Кайрісе.

Леяна, бліда, але вже бадьоріша, теж усміхнулась:

— І мій брат… — тихо додала вона. — Це нове слово, але я його вже відчула серцем.

Ці слова зігріли душу Кайріса. Він мовчки притис Леяну до себе, а Марі віддав пошану легким уклоном.

— Отже, — підсумувала Еріна, — я піду сьогодні в місто. Передам записку вартовому. Ви залишайтесь тут і нічого без мене не робіть. Інакше, боюсь, усі наші плани підуть шкереберть.

Вона пішла готуватись до виходу, залишивши за собою в кімнаті відлуння впевненості й надії.

Еріна дісталась до міста непомітно, знайшла той самий шлях, де востаннє бачили Варгіла. Вона чекала недовго — варта змінилась, і ось знайоме обличчя. Варгіл ішов впевнено, не звертаючи уваги на перехожих, але коли погляд ковзнув по Еріні, він уповільнив ходу, потім узагалі зупинився.

— Це ти... — сказав він низько й задумливо. — Я впізнав тебе. Як Кайріс?

Еріна вдихнула глибше, оглянулась, щоб переконатись, що їх ніхто не чує, і простягнула йому невеликий згорток — лист.

— Він живий. Але є питання, на які лише ти можеш відповісти. Ось послання. Він сподівається, що його прочитаєш тільки ти.

Варгіл прийняв лист із легкою усмішкою — стриманою, але щирою.

— Усі мої знання залишаються зі мною. Я не розкидаюсь тим, що чую чи читаю. Твій принц може бути спокійний.

— Тоді ми чекатимемо на відповідь тут, завтра, у цей самий час, — сказала Еріна. — Сподіваюсь, отримаємо знак, чи можемо довіряти тобі.

Варгіл трохи примружився:

— Той, хто одного разу став мені побратимом, ніколи не стане чужим. Передай йому це.

З цими словами він рушив далі, загубившись у натовпі, ніби й не було цієї розмови. Але Еріна вже знала — він усе зрозумів.

Та замість чекати до завтра, Варгіл вирішив інакше. Ввечері, коли сутінки вже поглинули лісовий край, двері хатини Еріни тихенько постукали. Еріна першою кинулась відчиняти — і на порозі стояв Варгіл.

— Ти швидше, ніж я думала, — промовила вона з іронією.

— Справа не терпить зволікань, — відповів він. — Де Кайріс?

— Всередині. Заходь. І пам’ятай — усе, що ти побачиш і почуєш тут, лишиться тут.

— Я не вмію інакше, — відповів Варгіл і увійшов у дім.

Так почалася розмова, яка мала змінити їхню стратегію назавжди.

Кайріс міцно обійняв Варгіла, з радістю та полегшенням у голосі:

— Я знав, що на тебе можна покластись. Не помилився, друже.

Варгіл у відповідь поплескав його по спині, вдоволено хмикнувши:

— Вірність не міряється роками мовчання. Ти мій побратим, а це не змінюється.

Кайріс жестом запросив його всередину, де Варгіл уперше побачив усіх, хто став Кайрісу новою родиною. Він шанобливо кивнув Марі, Леяні, а коли побачив Ілетту, примружився:

— Некромантка, якщо не помиляюсь. Відразу видно.

Ілетта всміхнулась криво, але нічого не заперечила. Кайріс узяв слово, розповідаючи про все — правду про короля, зґвалтування Мари, зв'язок із Леяною, і про те, що вони планують викрити обох монархів. Варгіл слухав мовчки, задумливо терши підборіддя, його суворе обличчя не виказувало емоцій, але очі лишались пильними.

Після паузи Варгіл нарешті заговорив:

— Я вагався, чи говорити про це, але настав час. Я давно спостерігаю за королем та королевою. У мене є підтверджені факти: привласнення скарбів, які мали піти на потреби міста, здирництво через штучно завищені ціни на продукти, навіть на хліб. А освіта... мала бути безкоштовною, але кожен вхід до академії — за золото. Вони перетворили знання на привілей для обраних.

Кайріс лише стискав кулаки:

— Тим паче, їх не можна залишити на троні.

Вирішили діяти одразу: Ілетта візьме на себе пошук союзників серед викладачів академії — хтось із них точно був незадоволений порядками та міг стати цінним союзником.

Мара задумливо промовила:

— А я полечу... до дріад. Хочу побачити, чи живі ще мої сестри, чи не спотворений наш рід так само, як був спотворений ліс. Якщо буде безпечно, спробую поговорити з ними.

Всі схвалили цей план. Здавалось, кожен нарешті отримав свою роль у великій грі, яку почали цього дня.

Ілетта вирушила до Академії, як і було домовлено. Вона давно підтримувала приятельські стосунки з парою викладачів — магів, відомих своєю чесністю та принциповістю. Вони ніколи не брали хабарів і не ставили оцінок за винагороду, чим заслужили щиру повагу серед багатьох. Один із них викладав древні мови, інший — історію королівства і добре знався на законах, якими століттями жила країна. Після недовгих перемовин Ілетта домовилася про зустріч увечері в хатині Еріни — там де можна було говорити відверто.