Продовження

Кайріс мовчав, його погляд засклянів — він ніби зазирнув у провалля, що розчахнулося під ногами. Серце билося повільно, кожен удар луною розливався у скронях.

— Мара... — голос його затремтів, він провів рукою по волоссю, наче прагнув вичавити із себе залишки сумнівів. — Ти знала, що я… син короля? Той, якого так ніхто й не визнав?

Мара кивнула повільно, втомлено. Леяна ж скрикнула:

— Що?! — її погляд метався між ними, наче вона шукала рятівний клаптик брехні, у який можна було б загорнутись. — Ти... Ти його син? Син того, хто…

Кайріс опустив очі. Його плечі стали важкими, як ніби на них опустився весь кам'яний дах палацу, де колись він ріс чужим серед своїх.

— Так, — відповів він тихо. — Мене привезли до палацу, коли я був дитиною. Король визнав мене, але без титулу і права на трон. Незаконнонароджений. Невідомий. Я став особистим ворогом королеви.

Він поглянув на Леяну — в її очах змішались образа, жах і щось ще... невловиме.

— Тому ти... — вона вловила повітря, слова давались важко, — тому ти зміг пробудити мене. Ми... ми справді рідні?

Її голос зірвався. Кайріс лише схилив голову:

— Так. По крові. Ми брат і сестра, Леяно.

Тиша стала нестерпною. Навіть птахи за вікном замовкли, ніби світ завмер разом із ними. Мара зітхнула важко, мов крізь усе своє життя несла цей тягар.

— Я не хотіла, щоб правда вбила ваші почуття. Але їм не судилось розвинутись, я сама нещодавно дізналась правду.

Кайріс врешті проговорив:

— Я довго не міг зрозуміти, чому мені так легко було відчувати тебе, Леяно. Тепер знаю. Ми одна родина.

Леяна стиснула долоні, в її очах стояли сльози, але вона не дозволила їм скотитись.

— Я... мені потрібен час, Кайрісе.

Він кивнув.

— І мені теж.

Тиша знову оповила кімнату. Лише Еріна, що увесь цей час стояла недалеко від відкритих дверей, не могла відірвати погляду від Кайріса. Її душу розривали суперечливі почуття.

— Ваша сила та підтримка потрібні цьому світу, — раптом промовила Мара. — Ви обоє — мої діти. По крові чи по духу. Світові потрібна ваша єдність.

***

Кайріс вийшов на вулицю, і світ навколо ніби завмер, дозволяючи йому на мить відчути себе самим собою. Його ніхто не зупинив, не питав і не осуджував. Йому дали час побути на самоті, щоб прийняти те, що було невідворотним.

Він довго стояв, вдивляючись у далечінь, де сходило сонце, мовби нагадуючи про новий початок. І ця правда — хоч і тяжка, гірка, як жовч — він прийняв її. Але зробив це по-своєму. Бо в душі, серед роздумів і болю, зародилася іскра, що не давала йому опустити руки.

Колись, вигнаний і переслідуваний, Кайріс майже здався, готовий був підкоритися долі, згорнути крила. Але тепер — за сестру, за Мару, за всіх жінок, котрих криваві тіні минулого переслідували й душили — у його серці запалала ненависть і сила, якої він досі не знав.

Пам’ять повернула образи матері — її поступове марнування, втому в очах, той тихий біль, що ніхто не бачив. Тепер він розумів: так само, як його намагалися стерти з історії королівства, так і Мара з Леяною опинилися у вирі забуття і переслідувань. От чому в архіві інформація про них була вирвана, прихована, стерта.

Обличчя короля — бездоганне, блискуче, взірцеве — розбивалося об жорстоку правду, що тримала в собі тенета зради й брехні.

І тоді, немов рукою змалювавши карту уявного поля бою, Кайріс почав творити план помсти — тихої, невблаганної, холодної, як крижаний вітер, що прорізає до кісток. Його війна тільки починалася.

Всю ніч Кайріс так і просидів надворі, дозволяючи собі бути слабким лише тут і зараз.

Він вдивлявся у зірки, наче шукав серед них підказку чи знак, але відповіді доводилось знаходити лише у собі.

Одна думка проростала знову і знову: як вберегти віднайдену родину? Як приховати їхню правду від гніву короля й не менш підступної королеви? Він усвідомлював, що сам не подолає цієї безодні інтриг і пасток. Помста потребувала чіткої стратегії, часу й головне — союзників.

Йому був потрібен хтось із двору. Хтось, хто мав доступ до подій у палаці, хто міг би стати його очима й вухами. Необхідно було знайти шпарину в законах, у традиціях, зачепку, яка б дозволила підірвати силу короля або принаймні скинути з нього маску благородства, показавши народу його справжнє обличчя.

Але не можна було забувати про королеву. Її влада трималася на тенетах впливу й маніпуляцій. Вона роками захищала доньок, готуючи для них світле майбутнє, вплив, владу.

Кайріс міркував, кого з двору він знав. З ким мав справу у роки служби. Та справжніх друзів там не було. Усі знайомства були поверхневі, хтось давно загинув, хтось вірою і правдою служив королю.

І тоді серед образів минулого виринуло обличчя, яке він не міг забути. Командир Варгіл. Один із небагатьох, кого Кайріс по-справжньому поважав. Людина честі, справедливий, суворий, принциповий. Варгіл завжди тримався осторонь палацових інтриг, відомий своїм прямим характером і вірністю не особам, а країні.

Кайріс згадав їхню останню розмову — коротку, але глибоку. Варгіл завжди вмів побачити більше, ніж дозволяв сказати. Можливо, саме він стане тією людиною, яка допоможе обійти пастки й вивести правду на світ.

— Якщо хтось і не зрадить, то це Варгіл... — прошепотів Кайріс сам до себе, вдивляючись у світанок.

Він вирішив: спершу знайде Варгіла. І лише тоді почне ткати свою помсту, міцно, методично, крок за кроком — бо тепер він не сам. Тепер у нього є сім’я, яку треба захистити.