Відвертості на трьох

Час, проведений із Леяню, минав легко і невимушено. Вони сміялись, сперечались, вона поступово відновлювала сили, а Кайріс — терпляче, крок за кроком — допомагав їй згадувати прості речі: як стояти на ногах, як втримувати рівновагу, як відчувати силу свого тіла.

З кожним днем вона ставала впевненішою, а між ними зростала близькість. Проте... у ній було щось інше. Близькість, яка не розпалює кров.

Кайріс не міг зрозуміти це. Він піклувався про Леяну, але коли вона сміялась — він думав про те, як би цей сміх прокотився луною голосом Еріни. Коли Леяна доторкалась до його руки — він згадував, як випадково торкався пальців Еріни, коли допомагав їй із кресленнями чи дослідженнями.

І з кожним таким порівнянням він розумів: Леяна — рідна душа. Близька, але не... жінка його серця. Навіть її краса, навіть теплі слова не здіймали в ньому тієї пристрасті, що колись пробудила у ньому перша зустріч з Еріною, її безкомпромісність, іскри в очах, навіть гнів.

Він намагався ховати ці думки. Не хотів, щоб Леяна відчула і долю цих сумнівів. Не хотів стати ще одним розчаруванням у її житті. Адже колись уже хтось розтоптав її серце. Він не дозволить, щоб це сталось знову.

Тому він тримався поруч, піклувався, був уважним. Але вночі, коли залишався наодинці з собою, його роз’їдала правда: чим більше він намагався полюбити Леяну як жінку, тим чіткіше розумів, що його серце вже давно вибрало іншу.

***

В один із вечорів Леяна сиділа у дерев’яному кріслі біля вікна, загорнута у плед, її погляд був м’який, теплий. Вона звернулась до Кайріса.

— Я хотіла тобі подякувати, — почала вона тихо. — Жоден чоловік у моєму житті не робив для мене більше, ніж ти. Я… навіть не знаю, як це висловити. Свого батька я ніколи не знала. Мати завжди мовчала про нього. Щоразу, коли я питала, її обличчя змінювалося, вона замикалася в собі... згодом я перестала запитувати.

Кайріс уже відчував, до чого веде ця розмова. Щось у його грудях стислося від невідворотного передчуття.

Але перш ніж Леяна встигла сказати більше, за спиною пролунав голос. Глухий, низький, сповнений болю.

— Досить, Леяно. Досить здогадок і недомовок. Ти вже доросла. Пора тобі почути правду.

Мара, у тілі сови, сиділа на верхній полиці й дивилась на них обох. У її погляді палало щось людське, щемливе.

— Я довго мовчала. Занадто довго. Але більше не можу носити цей тягар у собі, — Мара ковтнула важке повітря. — Колись я була юна. Мене хвалили, пророкували велике майбутнє, казали, що стану провідницею нашого роду дріад, берегинею знань лісу. Але доля річ не передбачувана.

Вона замовкла на мить, наче збираючись з силами.

— Того дня повз наше селище проходив військовий обоз. Його очолював чоловік, якого я ніколи не забуду. Він побачив мене... і забажав. Просто так, як бажають річ чи прикрасу. Я відмовилась, Леяно. Відмовлялась, як могла, і втекла до лісу. Та він... він був не тим, хто приймає відмови. Він переслідував мене, наздогнав, збив із ніг, бив. Ліс не захистив мене. Йому підкорялись усі. Влада, зброя, страх... Йому ніхто не суперечив.

Її голос хрипів, якби вона була у людському тілі — певно, плакала б.

— Він узяв мене силою. Поглумився. І пішов, навіть не обернувшись. Для нього я була нічим. Плямою, що залишилась на плащі після бруду.

Леяна притисла руки до грудей. Її обличчя зблідло, очі блищали від сліз. Кайріс застиг.

— Я ненавиділа його всі роки свого життя, — тихо продовжила Мара. — Саме тому я мовчала про нього. Не хотіла, щоб навіть крапля відомостей про нього залишилась у твоїй пам’яті. Я пішла з дому, заховалась у лісі, бо вже тоді носила тебе під серцем. Ти — єдине світле, що я отримала від тієї темряви.

Вона завмерла, перевела погляд з доньки на Кайріса.

— Той чоловік... твій батько, Леяно... це король цього королівства.

Кайріс наче скам’янів. Легке хитання повітря у кімнаті стало нестерпним. Це було наче удар у серце — знайомий біль, що давно чекав у тіні.

Він сидів нерухомо, поки Леяна мовчала, розширивши очі. А Мара лише додала, тихо, із гіркою усмішкою:

— Ось така правда, дівчинко моя.