Що далі?

— То що далі, Кайрісе? — запитала Еріна ввечері другого дня. Вона сиділа біля вікна, крутячись з тривогою та нетерпінням, тоді як Кайріс не відходив від ліжка Леяни. — Ти переховуєшся. Мара, як і Леяна — поза законом. Ми так і не знаємо, чому їхні імена стерті, чому всі джерела мовчать, наче їх і не існувало.

Кайріс мовчав. Він дивився на обличчя Леяни, ще бліде, майже прозоре, немов намальоване димом на склі. Його пальці торкались її руки, яка вже трохи тепліла, і це давало йому надію. Але відповіді на питання Еріни він не мав.

— Всі відповіді... у палаці. У короля, — нарешті прошепотів він. — Але туди мені дороги немає. Для короля я тінь, спогад про його зраду... А для королеви — живе нагадування про приниження. Їй потрібно чисте обличчя поряд із троном. Чисте й покірне.

Еріна лише скептично хмикнула: — Ти не такий, покірність то не про тебе.

Цієї ночі їм так і не спалось. Мовчання затягнулось, доки перші промені ранку не пробили шибку.

І саме тоді Леяна вдихнула глибше, рухнула повіками і... відкрила очі.

Кайріс застиг, серце його вдарило з силою молота. Він не встиг нічого сказати — у кімнату вже влетіла Мара.

— ДОНЮ! — вигукнула вона, замахала крилами так, що з полиць попадали якісь склянки. — Доню, ти прокинулась!

Леяна перелякано зіщулилась і пробувала відсунутись, не розуміючи, хто перед нею, і що ця величезна перната істота робить так близько.

Кайріс присів біля її ліжка, схопив її слабку долоню і, не стримуючи себе, почав вкривати її поцілунками. Йому було байдуже, що це виглядало надто емоційно — він просто тримався за неї, як за єдину рідну душу у цьому світі.

— Ти тут... Ти повернулась... Леяно, ти мене пам'ятаєш? — прошепотів він, навіть не помічаючи, що голос тремтить.

Вона дивилась на нього, намагаючись згадати. Її губи ворухнулись, але звук був ледь чутним: — Ти... Кайріс?

Він схвально кивнув, а вона втомлено посміхнулась.

Еріна стояла трохи осторонь, ховаючись за поличками. Вона дивилась на все це з відчуттям дивного порожнього холоду всередині. Вона була рада, але відчувала себе спостерігачем чужого щастя. Вона знала, що він тягнеться до Леяни, як до сенсу свого життя. І мала бути рада за них. Мала.

Вона обхопила себе руками і, трохи глузливо, проказала: — Ну от і прокинулась. Це успіх. Ми всі молодці...

Але її голос не міг приховати гіркоти.

***

Леяна прокинулась не тільки тілом — її свідомість скучив за світом, що існував без неї. Вона сипала питаннями, як з рогу достатку:

— Що стало з лісом? А що тепер у королівстві? Чи магія залишилась такою, як колись? А як ви мене знайшли?

Кайріс посміхався, слухаючи її голос, та відповідав лише на частину, не бажаючи перевантажити її. Але основним оповідачем стала Еріна. Вона відсунула емоції убік і у своєму звичному тоні науковця, майже безбарвно, почала розповідати про відкриття алхіміків, про накопичення енергії у кристалах, про механічні пристрої, які допомагають магам, про взаємодію науки і стародавніх сил.

Мара слухала уважно, часом вклинювалась, згадуючи якісь давні способи магічного збереження енергії, або дивувалась з того, що для неї було незбагненим.

Кайріс мовчки спостерігав за Леяною. Кожен рух її рук, кожен блиск цікавості в очах — він закарбовував у пам’яті. Його руки дбали про неї так, ніби вона була найціннішим у світі скарбом. Він годував її з ложечки, терпляче вмовляючи їсти ще трохи. Коли вона втомлювалась, він підіймав її на руки і відносив у невеличкий садок, що біля хатини. Там, на старому дерев'яному лежаку під південним сонцем, він закутував її в ковдру і годинами розповідав про королівство, легенди, історії, які сам чув у дитинстві.

Та попри це, його погляд весь час шукав Еріну. А вона була... іншою.

Вона була поруч, але ніби за крижаною стіною. В її словах не залишилось тієї іронії, яку він любив. Її усмішка стала ввічливою, офіційною. Вона більше не дозволяла собі жартів, більше не сперечалась із ним за дрібниці.

І це... завдавало йому болю.

Кайріс часто ловив її погляд — і той був холодним, відстороненим, як погляд на роботу, яку треба виконати. Здавалось, вона збудувала всередині себе мури, і йому не було доступу до неї. А ще він бачив, що її очі ховають втому — втому від боротьби із собою.

Вона не хотіла, щоб про неї дбали. Вона не хотіла, щоб він бачив її слабкою. І від цього між ними повільно проростала крига, і він не знав, як її розтопити.