Спільний сон

Темрява його сну була м’якою і теплою, мовби сама ніч схилилась над ним, оберігаючи. Та поступово перед очима проступили обриси лісу — не чорного й небезпечного, а світлого, залитого зеленим сяйвом. Дерева співали беззвучно, листя мерехтіло, як світлячки. І серед них — вона.

Леяна стояла босоніж, в її волоссі переплітались лозини, а очі були прозорі, як глибокий струмок. Вона торкнулась стовбура, і той вкрився цвітом, а під її кроками проростали квіти.

Кайріс наблизився, відчуваючи, як стискається груди, наче від зворушення. Він простягнув до неї руку, не торкаючись — боявся, що вона зникне.

— Я знаю, що колись тобі завдали болю, — його голос звучав м'яко, спокійно. — Я знаю, що зрада може перетворити серце на камінь, а душу — на лозу, що заплутується у собі. Але... не всі такі. Я не хочу, щоб ти була самотня. Я не хочу, щоб ти знову зникала у тиші цього лісу.

Вона слухала. Не тікала. Її погляд м’яко світився, але слова не з’являлися.

— Можливо, я незграбний. Можливо, не знаю, як правильно торкнутись твого серця... Але я готовий стояти поряд. І захищати тебе. Навіть якщо ти не згадаєш мого імені. Просто... дозволь тобі допомогти.

На його долоні вона створила лозинку з живим листочком — немов відповідь. І тоді поряд з’явилась інша постать. Мара. Її форма була прозорою, але обличчя ясним.

— Доню... Леяно, я сумую за тобою. Ти потрібна не лише лісу, а й мені. Я так довго мовчала, але тепер час прокинутись. Ти маєш знати: ми знайшли спосіб звільнити тебе. Ми хочемо дати лісу нове ядро, щоб він більше не тримав тебе.

Леяна нахилила голову, наче вслухалась.

— Коли настане час, — Мара стиснула її уявну долоню, — ми замінимо джерело сили лісу, щоб ти змогла вийти з лози і повернутись у життя. Але це можливо, тільки якщо ти сама цього захочеш. Твоє тіло буде там. Ми всі будемо поряд. Потрібно лише твоє бажання.

Леяна врешті прошепотіла:

— Ви справді не боїтесь мене?

Кайріс усміхнувся:

— Ні, я захоплююсь тобою. І я чекатиму стільки, скільки треба.

Мара ніжно провела рукою по волоссю доньки:

— Пам’ятай, ми поруч. Все інше — ти вже знаєш.

Ліс почав розчинятись у світлі. Леяна ще раз глянула на Кайріса. Її очі нарешті спалахнули теплом.

— Я подумаю... І, може, повернусь.

Сон розвіявся. Кайріс прокинувся, стискаючи у долоні справжній маленький листочок — зелений, світанковий, немов знак, що Леяна таки почула.

**"

На світанку Кайріс розповів про свій сон. Про Леяну, про її обіцянку подумати, її слабке, але таки "Я подумаю… і, може, повернусь". Усі слова він передав точно, кожен погляд, кожен жест.

Еріна одразу ж підвелась з місця: — Якщо вона почула — не гаємо ні хвилини. Ми готові. Все зібрано, всі кристали заряджені.

Мара схвально кивнула, а Ілетта вже набирала потрібні речі у сумку. Тож невдовзі вони вже знову були на шляху до лісу. Цього разу — спокійні, впевнені. Кожен знав свою роль.

Вони дістались лози. Кристали підсилювачі розставили навколо, кожен зайняв своє місце. Кайріс стиснув у руці ніж.

— Готовий? — запитала Еріна. Він кивнув і розсік долоню, щоб кілька крапель впали просто на лозу.

У ту ж мить Мара почала читати стародавні слова — її голос був тихим, але впевненим. Ліс навколо завмер. Повітря загусло, здавалося, навіть світло спинилось.

Лоза засвітилась — спершу тьмяно, потім усе яскравіше, аж поки не розчинилась, оголивши середину. І там, загорнуте у прозору плівку рослинних ниток, лежало тіло Леяни.

Еріна кинулась до ядра, яке ретельно несли до цього місця, і встановила його у серце лози. У ту ж мить лоза зімкнулась, наче обійняла його.

А тіло Леяни, немов звільнене, почало падати. Кайріс підхопив її вчасно, стискаючи в руках: — Ми це зробили... ми звільнили її.

Леяна була холодною і слабкою, її тіло було надто тендітним, але вона дихала. Мара відчула це першою.

— Вона жива. Тіло довго трималось на енергії, самостійно відновитись не зможе.

Кайріс не відпускав її, ніс акуратно, неначе боявся, що вона зникне Вони рушили до хатини Еріни.

Там, не гаючи часу, Еріна під’єднала накопичувачі-кристали, спрямувавши потоки сили у тіло Леяни. — Потрібен час. Дня три — і вона прокинеться, якщо її тіло впорається.

Мара вже збиралась вирушити: — Я знаю трави для еліксиру. Ми з Ілеттою знайдемо все потрібне.

Вони пішли, а в хатині лишились Кайріс та Еріна. Кайріс тримав руку Леяни в своїй: — Відпочивай, — шепотів він. — Я тут. Ми всі тут.