Ядро для лісу

Ніч була тиха. Кімната в хатині — напівтемна, освітлена лише мерехтінням каменю-кристалу, що повільно тлів у лампі. Еріна стояла, схилившись над столом, де лежали креслення і розрізані кристали. Мара — мовчки сиділа на спинці крісла, потираючи крильця, неначе у задумі. Ілетта гортала стару книгу, щось шепочучи собі під ніс.

Кайріс ходив туди-сюди, не знаходячи собі місця.

— Ми не можемо просто вирвати Леяну з цього лісу, — озвався він, — він загине.

— Як і вона, — додала Мара. — Її душа прив’язана. Він тримає її, не як полонянку, а як свій сенс існування.

— Отже… — Еріна поклала перо, глянувши на всіх, — нам потрібно дати йому іншу надію. Тимчасову.

— Ти про підміну ядра? — перепитала Ілетта, піднімаючи брову. — Це можливо, але… небезпечно. Тимчасова конструкція може втримати баланс лише кілька днів. Тиждень — максимум.

— А нам і не треба більше, — відповіла Еріна. — Цього вистачить, аби витягти Леяну й дати лісу «перезавантажитись».

— А якщо він знову почне висмоктувати енергію? — насторожено спитав Кайріс.

Мара повернула голову, її очі блиснули у темряві:

— Ні. Якщо ми заберемо Леяну — його зв’язок з джерелом зникне. А зв'язок природньо розпадеться. Він втратить «свідомість», знову стане лісом, а не сутністю. Повільно, але знову оживе: підуть коріння, проросте трава, повернуться птахи, звірі. Ліс повернеться до своєї суті — жити, а не виживати.

— Тоді зробімо це, — Кайріс стиснув кулак. — Ми створимо тимчасове ядро. І навіть якщо воно розпадеться — хай буде. Ми дамо шанс йому відновитись

— Для цього потрібен дуже стабільний, «теплий» кристал, — сказала Еріна. — І механізм, який зробить його «дихаючим», він має імітувати магію тіла. У мене є недобудований модуль... Я зможу адаптувати його.

Ілетта усміхнулась:

— І тоді, можливо, ліс навіть не зрозуміє, що його обдурили.

— Навіть якщо й зрозуміє, — додала Мара з усмішкою, — головне, щоб він залишився.

У підвалі хатини було темно, лише м’яке світло кристалів світилося у скляних посудинах. Ілетта накреслювала крейдяні кола на підлозі, Еріна перебирала інструменти — маніпулятори, підсилювачі, стабілізатори. Мара сиділа на жердині, обережно підчищаючи дзьобом пір’я, але очі пильнували за кожним рухом.

На столі — напівпрозора сфера з гірського кришталю, всередині якої тьмяно пульсувало світло.

— Це заготовка. Вона нічого не варта без двох речей: магії Мари й залишків аури Леяни, — пояснювала Еріна, перевіряючи з'єднання між сферами та стабілізуючими кільцями.

— Я готова віддати частину своєї сили, — кивнула Мара.

Ілетта зробила жест згоди, промовила коротке закляття, й у центрі кола з’явилась тонка спіральна течія — магічний потік, наче дим, що струмує від совиного тіла, потягнулось до кулі, почало обвиватись навколо неї — й розчинятись у склі. Сфера тьмяно засвітилася янтарним.

— Є, — сказала Ілетта. — Тепер — Леяна.

Еріна відклала інструменти. Підійшла до банок з лозою, де вони зберігали вологі зразки, добуті з серцевини. Один із кристалів-сенсорів вже ловив магнітні коливання — і справді, магія Леяни жила в лозі, хоча була слабка, мов дотик спогаду.

— Я спробую її видобути через ехо-уловоювач, — шепнула Еріна. — Якщо зв’язок між Марою та Леяною зберігся, то через материнську магію він зреагує.

— Я — готова, — сказала Мара і повільно нахилила голову до кристала.

Еріна торкнулася серцевини, і на кінчику її пальців спалахнуло бліде, зеленкувате світло. Спершу — ледь помітне. Потім — різкіше. Зразок затремтів. Повітря стиснулось.

Ілетта раптом схопилась:

— Починає тягнути назад! Зупиняй!

— Ні! Вона відгукнулась, — Еріна тиснула пальцями до лози, її очі заплющені, лице в поту. — Ще трохи…

Кристал задрижав, і з його глибини вийшла тонка пелюсткова іскра, мов нитка золото-зеленого шовку. Вона пірнула у сферу і обплела янтарне світло тонкими прожилками.

Сфера на столі затремтіла й засвітилась рівномірно, мов серце.

— Ми це зробили, — прошепотала Еріна, ледве дихаючи.

Сфера змінилась. У її центрі пульсував двоколірний пелюстковий візерунок: янтар — як у совиному оці, і зелень — як перша весна. Навколо з’явились тонкі прожилки, схожі на коріння.

— Воно наче живе, — промовила Ілетта, зачаровано.

— Бо воно частково живе, — прошепотала Мара. — У ньому моя енергія і моєї доньки.

Еріна взяла кулю у долоні. Тепла, пульсуюча. Жива.

— Ми створили тимчасову душу для лісу, — сказала вона. — Він має прийняти її.

Кайріс, що стояв осторонь, мовчки кивнув.

— Наступна спроба буде останньою, — тихо сказав він. — Або ми врятуємо Леяну — або втратимо її назавжди.