Перший політ Мари

Кайріс разом з Еріною, Ілеттою та Марою вирішили прийти  до забороненого лісу ще до світанку. Тварини, які не стали “обраними”, були непомітно повернуті до факультету зоомагії.

Кайріс йшов попереду, тримаючи на руці сову. Мару. У неї були пронизливі очі, той самий голос — і невичерпна кількість сарказму.

— Міг би й легше нести, всі гілки зустрічаю, — не могла заспокоїтись Мара.

Кайріс усміхнувся.

— Ти могла б просто літати, якщо тобі не подобається сидіти.

— А ти, великий вогняний ящере, можеш показати, як це робиться? Бо я, знаєш, ще не надто розумію, як рухати крилами замість рук, ще й цей стабілізатор.

— Стабілізатор?

— Кермо! Хвіст! Я не впевнена, чи в мене він працює правильно. Ану давай, покажи мені на практиці, як то робиться.

— Прошу, мудра дріадо, — Кайріс відступив на кілька кроків, його тіло засвітилось, з-під шкіри виросли кістяні пластини, плечі прорізала блискуча броня, і вже за мить перед ними стояв дракон — великий, граційний, із золотаво-мідними переливами на крилах.

— О, почалось… — пробурмотіла Мара. — Театральність ніхто не скасовував.

— Слухай і вчися, — його голос став схожий на рев, розкотистий.

Дракон змахнув крилами, легко злетів, кілька разів описав коло над деревами і завис над ними.

— Лапи — вгору. Крила — розкриті. Очі — на вітер. Відчувай потік. Лети по ньому, не проти нього!

— Лапи?! — сова-Мара скрикнула. — Які лапи, тут два гачки й пара пір’їн! Добре, не рикай, спробую.

Вона злетіла — не впевнено, але красиво. Летіла, спершу мов листок у буревії, потім трохи вирівнялась, хитнулась і...

— ААА! Ти ледь не придушив мене своєю “тушою”, змахнув мені у бік крилом! Взагалі не зважаєш на менших за себе!

Кайріс приземлився, а Мара — на гілку поруч.

— Чому не втілили мене у дракона, га? Моєї харизми вистачило б на цілу зграю! Я ж могла б бути… ну, наприклад, вогняним феніксом!

— О, ще трохи — і була б куркою, — прокоментувала Еріна, що спостерігала знизу, приховуючи усмішку. — Та, що клює зерно і квокче.

Мара надулась, потім хмикнула:

— Ну, головне, що я з вами. І я пам’ятаю, для чого ми тут. Донька чекає.

Вони наблизились до знайомої галявини, де виноградна лоза гнучко вилась довкола чорного дерева. Мара сіла на нижню гілку, схилила голову.

— Леяно… чуєш мене? Ми прийшли навідати тебе. Все не так, як ти думала. Світ змінився… І я теж. Але я з тобою. Завжди.

Листя над ними заворушилось, і легкий подих вітру, наче відповідь, пройшов крізь галявину.

Кайріс і Еріна мовчали. Розгадка стала ближче

***

Вечір опустився на край лісу. У занедбаній хатині знову зібрались усі: Кайріс, Еріна, Мара — у тілі сови — й нова гостя, Ілетта. В кімнаті пахло сухими травами, теплою юшкою з кропом з вогнища. У кутку тихо потріскував вогонь.

— Ми не можемо діяти навмання, — почала Еріна. — Будь-яка помилка — і ми втратимо Леяну. Її тіло досі обплетене лозою. Якщо щось піде не так — душа зникне, а відродити тіло вже не вдасться. Ми маємо чіткий план.

— Ви правильно зробили, що покликали мене, — кивнула Ілетта. Її чорні очі спалахували зацікавленням. — Але перш ніж говорити про обряд — треба знати про саму душу дріади. І про те, що стало з цим лісом.

Мара нахилила голову, трохи зітхнула — і почала:

— Цей ліс… колись був живим, добрим. Він давав укриття, захищав. Він співав разом із нами, коли ми танцювали. Ми з Леяною мешкали в його серці. Ми годували його своєю енергією, емоціями, своєю любов’ю. А він — у відповідь давав нам силу.

Вона замовкла, ніби зважуючи, скільки правди сказати. Потім зітхнула:

— Але ми залишались надто довго. Надто глибоко вкорінились. Ми стали частиною лісу — і він став частиною нас. І тоді… він почав виснажуватись. Ми не помітили одразу. Він продовжував живити нас, навіть коли у нього вже майже не лишилось сил. А потім — сам почав забирати. Все. Без розбору. І от... він вирішив, що єдиний шлях вижити — це взяти енергію ззовні.

Кайріс нахилився вперед:

— Тобто він почав красти енергію?

— Не красти. Виживати, — спокійно відповіла Мара. — Але ціною інших. Він перетворювався. З лісу — на жадібного, голодного звіра. Люди, які заходили в нього, залишались без сил. Деякі... без думок. Порожні. Я бачила, як із сусіднього селища прийшли двоє — і більше не вийшли. Але вони ще ходять тут. Рухаються. Без слів.

Ілетта злегка зблідла, втягнула повітря:

— Це схоже на глибоку вампірячу мутацію. Але живу. І вона керується інстинктом захисту ядра.

— Так, — прошепотіла Мара. — Ядро — Леяна. Її душа. Вона і є той центр, що тримає ліс. І ліс не відпустить її. Бо без неї — загине. Він сам цього не розуміє, але діє. Без розуму. Тваринно.

— Тоді ми маємо знайти спосіб підмінити це ядро, — сказала Еріна повільно, задумливо. — Дати лісу щось інше. Іншу енергію. Іншу точку балансу. І тільки тоді він відпустить Леяну добровільно.

— Саме так, — кивнула Мара. — Тому я й погодилась на вашу допомогу. Ліс і ми — на межі. Ще трохи, і я не знаю, у що він би перетворився.

— Ми щось вигадаємо, — запевнив Кайріс.

Всі замовкли. У кімнаті стало тихо. За вікном, ледь чутно шелестіли дерева.