Ніч пошуків

У кімнаті Ілетти було темно, хоч око виколи. Свічки майже догоріли. Кристали ледь світились в коробках. Кайріс і Еріна сиділи на підлозі, вкритій клаптями записів, креслень. На столі, у самому центрі кола з гілок, лежав кристал із Марою — спокійний, немов мертвий.

— Що не так? — втомлено прошепотіла Еріна.

— Все, — відповіла Ілетта, без злості. — Ми намагаємось створити канал для розмови, а не місце для життя. А вона — жива. Життя потребує… тіла. Її душа витікає.

Кайріс завмер:

— Ти хочеш сказати, що ми втрачаємо Мару?

— Так. Повільно. Але невблаганно. Кристал не підживлюється — немає кореня, землі, лісу. Якщо не знайти їй тимчасової оболонки… вона згасне. І більше ми її не повернемо.

Настала тиша. Потім Ілетта зітхнула:

— Слухайте, я задам дурне, але пряме питання. Ви тіло Мари знайшли?

— Ні, — відповіла Еріна. — Немає нічого. Ні тіла, ні залишків.

Ілетта злегка кивнула.

— Тоді все складніше. Вона провела обряд не як Леяна. Вона… розчинилась. Фізичне тіло втрачено. Якщо хочете врятувати душу — їй потрібно інше. Живе тіло. Не дерево. Справжній організм. Птах, тварина. Вибір простий: або ми її в щось пересадимо, або прощаємось.

— Ти хочеш сказати… пересадити дух у тварину? — озвався Кайріс.

— Саме так, — відповіла Ілетта. — Я зможу. Але вам треба дістати тварину, з чистою аурою, без інших впливів. І краще мати кілька варіантів. Ми не знаємо, що з них підходить її сутності.

Кайріс поглянув на Еріну. Вона лише зітхнула:

— Серйозно? Красти тварин? Це навіть для мене вже перебір… хоча… факультет зоомагії й так тримає їх у клітках. Ми просто… тимчасово позичимо.

***

Під покровом ночі, вони пробралися в іншу частину Академії. Ілетта чекала у своїй кімнаті з розстеленими колами обрядів, а Кайріс і Еріна крались вузькими стежками, ховаючись за статуями та кущами.

Коли вони повернулись — важко дихаючи, в руках у них були:

• маленький чорний кажан у банці з отворами;
• біла кішка з розумними очима (дуже ображена);
• сова зі скуйовдженим пір’ям і поважним виглядом;
• маленький песик, який скулив і дивився на Кайріса з явною прихильністю.

— Ось і “вибір тіла”... — промовила Еріна, ставлячи клітки на підлогу. — Залишилось лише влаштувати кастинг для дріади.

— Я б не радила казати це вголос, — відгукнулась Ілетта. — Вона не говорить, але чує. І має характер.

Вони розставили тварин навколо кристалу по колу. Ілетта готувалась до ритуалу, який зробить одну з істот носієм духу.

— Усе готово, — прошепотіла Ілетта, стаючи на коліна перед кристалом.

Навколо стояли тварини: кажан дрімав, закутавшись у мембрану крила; біла кішка зневажливо вилизувала лапу; песик сів рівно і виглядав напрочуд зворушено; сова ж сиділа в глибокому затінку клітки, насторожено ворушачи головою.

Ілетта доторкнулась до кристалу й почала промовляти слова ритуалу.

Кристал злегка засвітився — спочатку теплим, потім все яскравішим світлом.

І тоді…

…сталося щось.

Повітря навколо спалахнуло білим сяйвом, тіні закрутились у танці, і над колом з кристалу вирвалась сила — вирвався дух. Прозорий контур жіночої фігури розростався, мов вітер у бурі, зростаючи над усіма.

— ВИ ХОЧЕТЕ ЗАМКНУТИ МЕНЕ У ЦЕ? — пролунав голос водночас у серці, у повітрі.

— Вона хоче залишити кімнату? — прокричала Ілетта і почала створювати захисний купол, щоб дух не вилетів через відчинене вікно.

Скляні амулети на стінах вибухнули в дрібні уламки. Енергія хитнула кімнату. Світ навколо затремтів.

Кайріса відкинуло на полицю з книгами, Еріну — під стіл, а Ілетту — просто в подушки. Песик завив, кішка з шипінням заскочила на шафу. Кажан зник із поля зору. Світло згасло.

Кілька митей — тиша.

Кайріс, кашляючи, підвівся і одразу кинувся до кристалу. Той — порожній.

— Еріно! Вона… вона зникла!

— Тихо! Вона могла переселитись! Треба перевірити!

Вони обережно наближались до потенційних “носіїв”.

— Ну що, кажан? — промовив Кайріс, нахилившись. — Мара? Це ти?

Кажан лише сховав мордочку під крило.

— Не схоже, — пробурмотіла Еріна. — Добре. Кішка.

Кішка зиркнула на них з відкритим презирством.

— Якщо це Мара — вона дуже… змінилась.

— Можливо, ображена? — запропонував Кайріс.

— Дуже ображена.

— Добре, песик!

Песик одразу підійшов до Кайріса, завиляв хвостом і лизнув йому руку.

— Не схоже на Мару, — одночасно сказали обидві.

І тільки тоді, з далекого кутка кімнати, пролунав голос:

— Ну? Ніхто не навчився нормально питати? Можу підкинути пару ідей, як поводитись із духами. Почніть з того, щоб не засовувати мене у котика, песика, кажана.

Усі повернулися. На стосі книжок сиділа сова. Її очі блищали інтелектом і явним невдоволенням.

— Мара?! — вигукнув Кайріс.

— А хто ж іще? Може, ще є бажаючі поділитись тілом, га? Бо ці ваші “варіанти” — як карнавал невдалих ідей! Я взагалі-то не збиралась лізти у сову, а знайти гідне дріади тіло, але ви мене змусили образу серед цих... Вибухом не прибило до кішки, то вже й слава лісу.

— Ми… дуже перепрошуємо, — почала Еріна, намагаючись тримати обличчя — Просто… ми обирали з того, що можна було вкрасти з факультету і принести без зайвих питань. Ми знайдемо вам інше тіло, чесне слово. Це лише тимчасово.

Сова насупилась.

— Тимчасово, кажете? Ну, сподіваюсь, я не проведу в цій пернатій формі решту свого напівжиття. Бо якщо так — то хоча б шарфик мені пошийте. Для стилю.

Кайріс і Еріна розсміялися. Ілетта, що щойно піднялась, намагалась додати серйозних ноток голосу, але не стрималась: