Ніч після обряду

Світло кристала Мари було м’яким, пульсувало рівномірно — як спокійне дихання. Кайріс сидів на лаві, сперся ліктями на коліна, не зводячи очей з блиску каменю. Еріна — на підлозі, спершись спиною на стіл, тримала у руках конспект, але не читала. Тиша між ними була вже не ніяковою — просто втомленою.

Кайріс нарешті обізвався:

— Еріно… А ми можемо… говорити з нею? З Марою?

Пауза. Вона не відповіла одразу. Потім повільно, наче проковтнувши власну гордість, сказала:

— Теоретично… ні.

— Що значить "ні"? — голос у Кайріса почав змінюватися.

— Це… не передбачалось. — Еріна зітхнула, жбурнула блокнот на стіл. — Я прорахувала стабільність. Збереження. Але не зв’язок. Це було… неважливим. У моменті.

— Неважливим?! — Кайріс рвучко підвівся. — Вона — дух. Нам потрібні її знання! Ми не зможемо визволити Леяну без розуміння структури обряду! Без неї — ми просто повернемось до того ж дерева і...

— Тихо-тихо-тихо! — Еріна підняла руки, мов приборкуючи дракона. — Не кричи. Ми щось вигадаємо. Слухай… ми можемо створити окремий кристал — переговорник. Перекинемо Мару туди, тимчасово.

— Еріно. — Кайріс дивився на неї, як на дитину, що пропонує приручити бурю. — Вона не... річ. Не голосовий помічник. Вона — дріада. Могутній дух. Її розум злитий із лісом. Вона може розчинитись швидше, ніж погодиться на такий… перехід!

— Добре! Добре, гаразд! — Еріна підскочила, почала метатися по кімнаті. — Тоді… поєднаємо її свідомість з пошуковим механізмом! У мене є напівготовий прототип — він зчитує енергію джерел, реагує на коливання. Ми зможемо говорити через нього!

Кайріс стискав щелепу:

— А щось у тебе взагалі є… завершене?

Тиша. Еріна застигла. Потім обережно, майже тихо сказала:

— Ні.

Він зрозумів, що переборщив, але вже пізно. Вона відвернулась, не дивлячись:

— У мене все… наполовину. Ідей багато. Але коли я не бачу мети — не можу закінчити. Часто все вже продано, або закинуто. Я не… не вмію доводити до кінця те, що не потрібно безпосередньо зараз.

Кайріс підійшов повільно. Опустився навпроти, сів навпочіпки.

— Еріно… я був несправедливий. Пробач. Просто… я втомився. Я бачу, що ми близько. Але якщо вона згасне — все…

— Я знаю. — Її голос став м’якшим. — Тому я й працюю. Але, Кайрісе, зараз ніч. Голова як туга консервна банка. А ще трохи — і ми почнемо кусати одне одного, як дикі гуси.

Вона встала, потягнулась і підморгнула йому:

— Тож… давай домовимось. Жодного відчаю. Ми не ті, хто здається.
Завтра зранку — сніданок, креслення, план дій. А зараз — спати.

Кайріс посміхнувся крізь втому:

— Що з тобою поробиш, домовились.

А кристал на столі і далі м’яко пульсував. Спокійно. Якби Мара могла зараз усміхатись — вона б, напевно, усміхнулась.

Внрчі Кайріс знову побачив сон.

Спершу він ішов лісом — знайомим, але вже не ворожим. Листя шепотіло під ногами, повітря було чисте, мов після грози. Кайріс дивився вперед — і побачив її. Леяну.

Вона стояла босоніж посеред галявини, у легкому зеленому вбранні, сплетеному з лози та квітів. Її волосся сяяло на сонці, а очі… ніби дивились у саме серце.

— Іди зі мною, — промовила вона, і він пішов без роздумів.

Вони йшли стежками, де з-під кори дерев визирали дрібні створіння, а листя тремтіло від дотику її пальців. Вона торкнулась до бутону невідомої квітки — й вона розгорнулась прямо у повітрі, як вогняна спіраль.

— Це ліс відповідає мені, — сказала вона. — Коли я дихаю — він дихає зі мною.

Кайріс не міг відвести погляду. Ця магія… не руйнувала, не підкорювала, не змінювала. Вона просто… була.

— Я хочу, щоб ти побачив світ, як бачу його я, — промовила вона, — і щоб більше не був сам.

І в цей момент вона доторкнулась до його руки — й тепло від того дотику було, наче спалах світла. Раптом все зникло.