Створення пастки

У підвалі запахло гаром і терпким димом від згорілої крейди. Перший кристал — один із головних стабілізаторів — тріснув ще до того, як його вдалося зарядити. Еріна зціпила зуби, вивела нову формулу просто на стіні вуглиною, а Кайріс роздмухував вогонь, стискуючи кулаки, щоби не перетворити все на попіл.

— Ти даєш забагато жару, зосередься! — буркнула вона.

— Я й дихаю вже обережно… — відповів Кайріс, утримуючи полум’я на межі. — Я не факел, я дракон. У мене є межа контролю.

— Ну ти ще спробуй розповісти про межі моєму терпінню, — кинула вона, ковтаючи втому.

На кінець дня в них тріснуло ще два кристали, Еріна обпекла собі палець, а Кайріс — розірвав сорочку на грудях, бо магія пішла у зворотній вихор і влучила по тілу.

Зрештою, вони обидва звалились на дерев’яну підлогу, вкриту крейдяними мітками й залишками розтопленого кварцу.

- Нам потрібні кристали, мої запаси ми вичерпали, - мовила Еріна на другий день випробувань.

***

Першу ніч вони спали у печері, притулившись спинами. Ранком Еріна прокинулась раніше — побачила, як Кайріс сидить на краю виступу.⁹⁹

— Ти не зобов’язаний усе це робити, знаєш? — сказала вона.

— Але я хочу. Не через обов’язок. А тому, що хочу розгадати її… і не дати їй залишитись самотньою в тій лозі. Вона відгукнулась мені.

Еріна нічого не відповіла. Просто кивнула — не йому, а своїм думкам.
А потім, уже ближче до вечора, знайшла перший чистий кристал у ущелині. Його світло було м’яке, золотаве, відгукувалось на дотик Кайріса.

— О, він тебе любить. Може, й не зламається. — усміхнулась Еріна.

— Я йому подобаюсь, бо я гарячий.

— Ну так, нарешті ми їх знайшли в можемо повертатись.

Із новими кристалами процес пішов інакше. Повільно. Вдих–видих. Жар — в міру. Спів — ритуальний — читав Кайріс, хоч спершу й сміявся над словами. В його голосі була сила, у мовчанні Еріни — дії. Вони стали командою.

І вже в тиші, коли центральне ядро засвітилось білим, мов місяць у тумані, вона сказала:

— Він майже готовий. Тестувати його треба у лісі, перед деревом. Я дам тобі тримати його в руках.

Крона старого дерева була нерухомою. Навіть вітер, здавалося, обходив його стороною. Лоза спліталась по його стовбуру, ніби обіймала його. Навколо — земля, вкрита дрібними гілками, мов розсипане коріння. Тиша стояла така, що можна було почути власне серце.

Еріна обережно поставила кристал на м’який мох перед деревом. Його світло спалахнуло ледве помітно — біле, з ледве чутним дзвоном, мов у повітрі замерехтів глибокий гул.

Кайріс став поруч. Його голос прозвучав неголосно, але твердо:

— Мара…
Я знаю хто ти. І знаю твою доньку. Леяну. Вона жива.
І вона… вибрала. Вибрала цей шлях. Бути лозою. Бути частиною лісу. І все ж… я чув її голос. Вона… хоче іншого. Вона хоче повернутись.
Ми не примусили її. Ми просто були поруч, коли вона прокинулась.

Тиша залишалась. Потім… щось тріснуло. Не гілка — ні. Це був звук, якого не можна описати. Якби плакало дерево.

У повітрі виник мерехтливий силует. Легка жіноча постать — складена з тіней і золотавого пилку. Очі її були вологими, і голос — різкий, немов шелест обмерзлого листя.

— Як у вас вийшло її пробудити… в обхід мене?
— Що ви зробили? Вона ж… вона ж… сама обрала…

Кайріс не відповідав. Ці слова не потребували відповіді. Він стояв тихо, не відводячи очей.

— Ви вторглись до неї… Я віддала все… усе, щоб її оберігати… Щоб вона була вільна від болю…

— Що вам від мене потрібно?! — голос зривався.

І тоді, спокійно, чітко, заговорила Еріна:

— Допомоги. І — згоди.
Мара, цей кристал — не пастка. Це… простір. Як кімната. Як капсула.
Ти нічого не відчуєш. Просто заснеш. А ми… зможемо працювати. Вивільнити Леяну не порушивши обряд. Без шкоди. Ми поважаємо тебе. І її.

Мара мовчала. Її образ мигтів.

Вона запитала тихо:

— А якщо… я допоможу вам… моїми знаннями, моїм досвідом, моїм серцем… — ви збережете її?

Еріна кивнула:

— Усе, що буде в наших силах.

Кайріс зробив крок уперед:

— Я присягнув собі — вона більше не буде одна.

І тоді, мов видих, Мара сказала:

— То нехай буде так.

Її силует повільно нахилився до кристала. Світло розширилось, вібрація зросла. Потім — тиша. Образ зник. А кристал — став світлішим, глибшим, мов у ньому з’явилось нова сила.

Еріна підійшла, торкнулась його обережно:

— Вона в ньому. Свідомо.