У лабораторії

Світло кристалів тьмяно тремтіло на стінах. Вони сиділи навпроти одне одного за довгим столом, посеред якого лежав старий, вирваний аркуш. На ньому — почерк, витончений, майже художній. Символи дріад — круглі, вигнуті, живі, мов листя на вітрі.

Еріна читала вголос повільно, мов розгортала нитку долі:

“Обряд Єднання — останній вибір дріади. Відбувається в тиші. Без свідків. Тіло розчиняється, дух входить у обране дерево чи лозу. Зворотнього шляху немає. Це акт жертовності. Акт втрати. Акт пам’яті.”

Кайріс мовчав. Дивився, як її пальці тримтять, коли вона водить по краях листа.

— Вона сама обрала це, — нарешті сказав він. — Леяна. Можливо… щоб не стати тягарем. Щоб не заподіяти шкоди.

— А можливо, — Еріна підвела очі, — щоб врятувати щось. Ліс. Чиюсь душу. Себе. — Вона задумалась. — Але мене не полишає питання.

— Яке?

— Чому немає жодної згадки про неї у записах? Чому цей лист — вирвано? І чому обряд описано не до кінця?

Вона розгорнула пергамент до кінця. Внизу — порожнє місце. Вирвано другий лист. Можливо — продовження.

— Якби просто була дівчина, яка зникла — її ім’я залишили б. Але Леяни немає. Ніде. Ні в офіційних записах, ні в кристалах пам’яті, ні в книгах.

— Її викреслили.

— Або хтось хотів її сховати.

Тиша. Кайріс схилився до пробірки з чорною субстанцією, що тремтіла під кришкою.

— І все ж, Мара? — запитав він. — Куди поділась вона?

Еріна подивилась на темну рідину, довго, задумливо. Потім тихо сказала:

— А якщо… вона теж провела обряд?

— Стала деревом?

— Або стала... чимось іншим. — Вона нахилилась до пробірки. — Це... це не просто темна енергія. Вона... жива. Іноді змінюється під впливом магії. Іноді — пульсує, мов серце. У цьому щось є.

— Ти гадаєш, це вона?

— Це лише припущення. Але якщо її дух… не злився з деревом, як за звичним обрядом, а з чимось іншим? Якщо її горе було надто сильним, її сила надто глибокою — і вона... застрягла між формами? Не дріада. Не дерево. Не смерть.

Кайріс прошепотів:

— А тоді вона… досі жива.

— І можливо, — продовжила Еріна, — вона охороняє лозу, охороняє Леяну. Або... не дозволяє їй повернутись.

Вони обоє замовкли. Надто страшна думка, щоб одразу прийняти. Надто правдива, щоб відкинути.

Кайріс відкинувся на спинку стільця.

— Як нам обійти її?

— Якщо це Мара… ми не можемо боротись. Але ми можемо говорити.

— Вона ж не має тіла.

— Це ми ще не знаємо.

Еріна ходила лабораторією взад-вперед, стискаючи пальці.

— Якщо Мара охороняє Леяну, значить, вона досі вважає, що світ загрожує її доньці. А ми... — вона зиркнула на Кайріса, — виглядаємо для неї як загроза. Навіть ти. Хоча ти…

— Відчуваю її. Я знаю.

— І ось що важливо. Ми не можемо просто вигадати пастку. Щоб створити кристал, який утримає її дух — навіть якщо на мить, — я маю знати все про дріад: як вони зливаються зі світом природи, як відбувається обряд, як душа прив’язується до енергії дерева…

— У тебе ж книги є, — мовив Кайріс, озирнувшись на полиці.

— Є. Але ці — алхімічні. Або загальні магічні трактати. Про дріад — тільки чутки. Немає фактів, схем, документів. Лише легенди.

— Тоді… де це є?

Еріна зупинилась, вдихнула.

— В Академії. У головному архіві. У забороненому крилі.

Кайріс підвів брову.

— І ти мене ще вчора сварила за проникнення в архів.

— Саме так. І ще — я знаю, де в охороні слабке місце. Знаєш, скільки ночей я провела, щоб витягти потрібні формули з-під носа охорони?

Кайріс усміхнувся.

— Мені починає подобатись, хто ти насправді.

— А мені ні, — відказала вона. — Бо я знаю, скільки ризику в тому, що ми задумали. Але інакше ми не звільнимо Леяну. І не зрозуміємо, як повернути Мару, або… допомогти їй звільнитись.

Кайріс замислено глянув на кристал із темною субстанцією, що лежав у центрі столу.

— Якщо це справді Мара, — тихо сказав він, — то ми маємо дати їй вибір. Вона заслуговує на це.

— І ми зробимо пастку. Але не тюрму. Ми дамо їй шанс погодитись на нашу пропозицію.