Патруль

Кам’яна дорога під ногами вже була знайомою. Здалеку тягло вогкістю, вітром із річки. Селища спали. Місяць визирнув із-за хмар.

— Ми майже вийшли, — прошепотіла Еріна. — За мостом — перелісся, і знову безпечна тінь.

— Не поспішай, — відповів Кайріс, його голос змінився. Тихіший. Зосереджений.

І тут… звук. Глухий, чіткий. Кроки.

— Патруль, — Еріна різко шепнула, відтягуючи його до тіні будинку. Вони затиснулись між кам’яною стіною та рештками огорожі.

Крізь вузький прохід вулицею ішло четверо. Троє у шоломах, із темними плащами, емблема — срібний клинок на чорному. Четвертий ішов попереду. Без шолома.

Високий, з витягнутим обличчям, сивиною на скронях. Його очі не просто дивились — вони шукали. Чули. Відчували.

Кайріс спохмурнів. Зупинив дихання.

— Це він, — прошепотів. — Командир Варгіл. Голова королівської варти. Його не обдурити. Він… винюхує магію.

— Що робимо?

Він стис її зап’ястя.

— Нічого не кажи. Підіграй мені.

Вона ледве помітно кивнула.

Кайріс несподівано вийшов з тіні — просто під світло місячного променя. Еріну лишив позаду. Руки підняв, без зброї. Спокійний, але спина — наче з криці.

Варгіл зупинився.

— Я думав, тебе вже спалили, бастарде, — тихо сказав він. Голос його був спокійний, але в кожному слові — сталь. — І що ми маємо? Ніч, тиша, заборонений територія, і старий знайомий, якого давно пора було втопити в смолі.

— І я радий тебе бачити, Варгіле. Мене аж ностальгія пробрала.

— Хто з тобою?

Кайріс зробив кілька кроків. Закрив Еріну собою.

— Алхімік. І… моя наречена. Пробач, що не запросив на весілля.

Тиша.

— Вона веде дослідження. Я супроводжую. Не все в цьому житті — змови і втечі.

Варгіл примружився.

— Запах твого полум’я все ще на мені. Я пам’ятаю ту битву в Гленмарі. П’ятнадцять тіл — і жодного слова каяття.

— І всі — не мої, — різко відповів Кайріс. — А ті, хто намагався нас вбити.

— І все ж, королівський указ досі чинний.

Він зробив крок уперед, тоді ще один. Лише поглядом ковзнув по Еріні.

— Ти не зникаєш. Але й не виправданий королем, чи чесніше сказати королевою? Дивно.

— Можливо, світ змінюється.

— Можливо, я дозволю тобі пройти. Але наступного разу… ти не встигнеш обернутись.

— Наступного разу ми будемо пити чай, — всміхнувся Кайріс.

Варгіл підняв руку. Патруль пройшов повз. Один із вартових зупинився, глянув на Еріну — і щось прошепотів. Варгіл махнув: “Ходімо”.

Коли вони зникли в темряві, Кайріс тихо видихнув.

Еріна вийшла з тіні.

— Наречена?

— Це перше, що спало на думку.

— Тепер я тобі винна весільну сукню, — пробурчала вона.

— І клятви на кристалі.

— Не перегинай, принце-дракон.

І вони рушили далі, в темряву, яка знову стала тишею.