Архів

Вони вирушили незадовго до півночі. Місяць ховався за хмарами, ліс дихав повільно, майже спокійно. Кайріс ішов упевнено, але часто озираючись.

— Це ще не місто, а ти вже наче розвідник, — пошепки кинула Еріна.

— Я ним був. І не раз, — відповів він так само тихо.

Перші ліхтарі на околиці міста світили тьмяно, наче змучені вартові. Бруківка виблискувала після недавнього дощу. Вулиці були майже порожні — лиш коти, тіні й патруль.

Еріна обережно накинула капюшон, але її тривога була очевидна.

— Якщо нас побачать…

— Не побачать.

— Упевнений?

— Тримайся ближче.

Він ступив за ріг вузької вулиці, накривши її плечем, і щось прошепотів:

Повітря навколо них змінилось. Стихло. Ніби їх просто… не стало.

Еріна здригнулась.

— Ти що зробив?

— Прикриття. Воно вроджене в драконів. Не ілюзія — зсув сприйняття. Ти ніби… не в ландшафті світу. Як тріщина в дзеркалі. Її не бачать, бо не шукають.

Вони рухались між патрулями, як тіні. Один вартовий зупинився впритул, глянув прямо на них — і просто пройшов поряд.

— Це… це вражаюче, — прошепотіла Еріна. — Схоже на магічне спотворення простору. Але без зовнішнього джерела.

— Йому не навчають. Його просто пам’ятають.

Будівля архіву була стара, кам’яна, заросла плющем, із напівзруйнованими рельєфами на фасаді. Офіційно — закрита на ніч. Фактично — охоронялась.

— Ти казала, маєш ключ?

— Маю. І лаз. За комином. Прямо в захисну галерею, — усміхнулась вона, відкриваючи плоский футляр із набором ключів. Один був зроблений із кристалу, інший — із дерева.

— А це законно?

— Ні, — відповіла вона і натиснула на невидимий механізм біля одвірка.

З ледь чутним клацанням камінь посунувся, відкривши вузький лаз, прикритий лозою дикого винограду.

— Справжня знахідка, — прошепотів Кайріс.

— Вдячна. Ходи.

Всередині архіву була темрява, пил і тиша.

Еріна дістала кристал-світильник. Світло проковзнуло між старими стелажами, печатками, списками, обгортками книг. Кайріс затримався біля фрески, що зображувала дерева навколо лісу — ще живі, не отруєні.

— Ми шукаємо села, що існували біля межі лісу. Десь за сто років тому й далі, — сказала вона, перегортаючи книги на спеціальній стійці. — Вони могли фіксувати зниклих, мандрівників, підозрілі смерті.

— Імена. Шукаємо Леяну. Або когось подібного.

Вони почали працювати. Тихо, швидко. Листки шурхотіли, імена зникали в темряві. Та раптом…

— Ось! — прошепотіла Еріна.

Книга була стара, майже розсипалась у руках. Але рядок був чіткий:

"Леяна, донька Мари. 327 р. Зафіксовано зникнення. Місце — село Калебрія. Зникла поблизу межі Чорного лісу.

Кайріс стис кулак.

— Це вона.

— А Мара — її мати. Можливо, вона теж…

— Жива? Проклята? Зв’язана з лісом?

— Усе можливо, — Еріна опустила очі. — Але це вже — слід. Справжній. І ми по ньому підемо.

Кайріс прикрив книгу.

— Забираємо це. І тікаємо до світанку.

Еріна його зупинила, — Ми не можемо піти зараз, треба знайти реєстр дріад і зрозуміти, ким була Мара, у нас ще є час у запасі.

Світло кристалу відкидало тремтливі відблиски на стіни. Сторінки шурхотіли, наче шепотіли.

— Є, — сказала Еріна раптом, ковзнувши пальцем по товстій книзі родових ліній магічних істот. — Мара. Дріада найвищого рівня. Природна магія, зв'язок із Лісом, гармонізація простору. Вважалась хранителькою живих джерел магії.

Кайріс схилився над її плечем.

— І… нічого про дітей?

— Нічого. Навіть про потенційне продовження роду. Це дивно. Сила дріад передається — звичайно по материнській лінії.

— Її ім’я вирізали з історії, — мовив Кайріс.

— Або сховали… — Еріна вже гортає сторінки далі, пильна, мов ловить тінь. — Почекай… дивись. Тут дірка. Вирваний лист.

Вона повільно торкнулась місця розриву — краї були старі, жовті, але чітко видно: сторінку хтось зумисне витяг. А тоді…

— Щось упало.

З книги, яку Еріна щойно закрила, знизу випав тонкий аркуш, згорнутий у чотири. Вони переглянулись.

Кайріс розгорнув його обережно — старий, але збережений, чорнило трохи вицвіло, але літери ще читались.

— Це вона, — прошепотіла Еріна. — Це вирвана сторінка.

Вони обережно приклали її до книги — краї збіглись ідеально.

— Візьмемо з собою. Це надто важливо, — сказала Еріна. — Тут має бути пояснення. Можливо — імена. Прив’язки. Все, що нам потрібно.

Кайріс акуратно загорнув аркуш у тканину і сховав під сорочку.

— Ми маємо Мати, маємо Леяну. І ми маємо таємницю, яку хтось дуже не хотів, аби ми не відкрили.

Еріна зітхнула і погасила світло. — Гайда додому. До ранку ще маємо годину