Голос Леяни

Сон Кайріса

Кайріс заснув глибоким, тривожним сном. У сні він знову ішов лісом.

Але тепер він був іншим. Не темний і задушливий, як раніше, і не живий, як у його першому сні. Цей ліс — був сірий. Туман клубочився низько, дерева — без листя, лише бліді, гнучкі силуети, що гнулися, наче слухали кожен його крок.

Він ішов босоніж. Під ногами — м’який, майже пухкий мох, якого не мало бути в мертвому лісі.

"Ти чуєш мене?"

Голос луною прокотився між деревами. Легкий. Мелодійний. Жіночий.

Він зупинився.

— Хто ти? — запитав він, але відповіді не було.

Тоді дерево перед ним затремтіло. Лоза розгорнулась — і з неї виплила світла фігура. Вона не торкалась землі, лише ширяла у повітрі, наче зіткана з пилку, місячного сяйва й туману.

"Я Леяна. Я була дріадою."

— Була?

"Я перетворила, зв’язали себе у лозі. Я спала так довго, що ліс… забув мене. Я стала тінню. Я не хотіла цього."

Він зробив крок ближче.

— Чого ти не хотіла?

Тінь ніби здригнулась. Її голос став слабшим.

"Щоб ліс… забирав життя. Щоб він став пасткою. Це не я. Це не мій корінь."

— Але ти пробудилась.

"Твоя кров… відкрила шлях. Але я не можу жити, поки ліс… вмирає."

— Я знайду, як це зупинити, — сказав Кайріс. — Ми з Еріною зробимо все, щоб врятувати тебе.

Кайріс стис кулак. Те саме місце, де раніше була темна кров завібрувало. Навіть у сні воно пекло.

"Ти — не ворог. Але ти можеш ним стати, якщо підеш шляхом сили."

Він підвів очі. Тінь уже танула, мов туман у промені сонця.

— Леяно! Як тебе врятувати?

"Пам’ятай… я не хотіла смерті."

І тоді все затремтіло. Ліс наче вдихнув. А потім — вибухнув світлом.

Кайріс прокинувся з різким вдихом.

Ранок уже пробивався крізь вікно. У пальцях — ще зберігалось тепло, ніби хтось щойно торкнувся лози.

Він сидів, не зводячи очей з власної руки. І прошепотів:

— Я знайду тебе...

Ранок у хатині.

Кайріс спустився на кухню, де вже пахло яєчнею, зеленню та чимось гострим. Еріна стояла, перевіряючи щось у склянках, і ледь кивнула, коли він увійшов.

— Ранку. Спав?

— Майже, — сів за стіл, потер скроні. — Можна я розповім тобі дивне?

— Ми вже дійшли до рівня, де “дивне” — це як “доброго ранку”, — кинула вона. — Говори.

Він розповів. Про сірий ліс. Про голос. Про Леяну. Її тінь. Про її страх і слова: “Я не хотіла смерті”. Він говорив спокійно, зосереджено, не приховуючи тривоги.

Еріна не перебивала. Слухала, спершись на край столу, з тією особливою увагою, якою слухають науковці перед проривом.

— Отже, — сказала вона, коли він закінчив. — Вона — колишня дріада. Її душа заточена у лозі. Ліс живить її сили, але ця сила — спотворена. Вона не контролює це.

— І хоче, щоб ми зупинили?

— Або щоб ми її звільнили. Але… — вона нахилилась до столу і поривалась щось записати, — перш ніж будувати плани на звільнення древнього духу, нам треба зрозуміти, ким вона була. Конкретно. І коли. І хто її заточив.

— У сні вона казала, що все почалося давно.

— І тут потрібні записи архіву, — кивнула Еріна. — У столиці є реєстрові книги поселень. Колись біля лісу були села. Якщо вона була живою, вона десь має значитись: як народжена, як зникла, або як проклята. Це вузьке коло. Можемо знайти.

— Але вдень мене впізнають.

— Саме тому вдень ми працюємо тут, а вночі — крадемось до архіву. Я знаю лаз. І ключ до заднього входу теж маю. Не питай, звідки.

— Уже не питаю, — Кайріс усміхнувся.

— А зараз — лабораторія, — сказала вона, вже встаючи. — Час розібратись, що було у твоєму пальці.

Лабораторія, день

У підвалі знову мерехтіли контейнери. Еріна працювала з упевненістю хірурга і азартом археолога.

— Лоза реагує на твій кров’яний слід. Структура змінилась — гнучкіша, жива. Пульсує немов у ритмі серця. Реагує на тебе.

— Чудово, я ще й “близький” — сухо кинув Кайріс.

— А тепер — чорна субстанція. — Вона відкрила кристал-контейнер. Усередині в’язка тінь спокійно коливалась, як чорний дим у склі.

— Воно живе?

— Напів. Енергетична форма, схожа на агресивну...кров. Дивно. Можливо… залишок прокляття, воно реагує на лозу, огортає її наче захищаючи і на тебе реагує, наче стає активніша. Якщо це твореня, щоб зв’язати душу з матерією — це і є ключ до твоєї Леяни.

Вона кинула швидкий погляд на нього.

— Але чорна субстанція постійно огортає лозу, не блокуючи чорну субстанцію добратись до неї не можливо.

— Тоді мусимо зробити це обережно. Треба створити ловушку, Еріна, це по твоїй частині.

— Так, без ловушки не обійтись... Щось їх об'єднує, ми маємо з'ясувати це.

Підготовка до нічного проникнення

На столі: мапа міста, креслення архіву, вогнетривкі кристали, темний плащ, амулети.

— План такий: я веду, ти прикриваєш. Якщо хтось щось запідозрить — ми просто двоє бібліотекарів, що заблукали в старих полицях.

— З мечем на поясі?

— Легкий меч. Суворо для зняття павутиння.

— Як скажеш, архіварко.

— І не забувай — там можуть бути пастки. Старі, ще з війни. Захист проти магії. Я беру з собою глушники.

Кайріс кивнув, закріплюючи ремінь на грудях.

— Ти впевнена, що ми не загинемо?

— Ні, — всміхнулась вона. — Але точно буде цікаво.