Розмови по душах

У кімнаті було темно, лише кристал на підвіконні ледь світився блакитним, як місячне світло. Десь глибше, в підвалі, ще гуділи захисні контури лабораторії, але тут — тиша. Надворі шумів вітром ліс.

Кайріс сидів на лаві, спершись плечем на стіну. У погляді — ніч. У руках — дерев’яна чашка з теплим чаєм, від якого все ще парувало. Він не пив — просто вдивлявся в пару, наче шукав у ній спокій.

Еріна присіла навпроти. Вона більше не виглядала бойовою. Розпатлане волосся, темні тіні під очима. Така ж втомлена, як і він. Але не менш уважна.

— Ти досі мовчиш, — тихо сказала вона.

— А що казати? — відповів він, не зводячи очей. — Що я став ворогом у країні, яку хотів захищати? Що мене зрадили ті, кому я довіряв, ще до того, як я сам зрозумів, ким я є?

Вона не перебивала. І він заговорив.

— Мене не мало бути. Я — помилка. Народжений не від королеви, а від однієї жінки, яку батько запримітив у поході. Не шлюбу, не титулів, не договорів.

— І вона померла?

— Не відразу, — його голос став глухим. — Але це були найкращі роки мого життя. Батько після походу повернувся до королеви. Вона прийняла його... формально, навіть скоро народився їх первісток, старша принцеса. Але королева не пробачила короля. Ніколи.

Кайріс нарешті підняв очі. Вони не горіли в темряві. Вони гасли.

— Я ріс далеко від двору, серед простих людей. Батько іноді навідувався. І одного дня… він узяв мене до замку. "Щоб виховати належно", сказав. Щоб я не був тінню в політиці, а силою королівства. Але він помилився.

— Чому?

— Бо я не хотів влади. Я був… чесний. Дурень. — Він криво всміхнувся. — Я не приховував, що не згоден з радниками. Не брехав. Не кланявся, коли бачив неправду. А головне — був сином жінки, яку королева ненавиділа всією своєю збереженою холодною кров’ю.

— І вона почала плести павутину?

— Ні, — відповів він. — Вона вже давно її сплела. Я просто в ній застряг.

"Він занадто популярний серед військових."
"Він був у змові з ворогами."
"Він хотів скинути принцес."
"Він зазіхає на трон..."

— Я навіть не знав, що є троном. Просто бився за королівство в боях, які вони самі придумали. Воював за те, що вважав справедливим. А тоді… мене продали.

— Хто?

— Хтось із тих, хто колись стояв зі мною пліч-о-пліч. Хтось, кому я врятував життя.

Він замовк.

Еріна сиділа нерухомо. Тиша між ними була не важкою — глибокою. В ній було місце для правди.

— А зараз? — спитала вона.

— Зараз я — загроза. Я бастард, але єдиний син короля, у них з королевою народжувались тільки доньки. Я головний претендент на престол.

Королева не може це пробачити ні мені, ні королю. Вона підставила мене і тепер я у розшуку, мене чекає страта.

Еріна мовчала. Він гірко усміхнувся.

— Дякую. За сьогодні. І за те, що не задавала питань, коли я мовчав.

— Ще встигну, — кивнула вона і забиралась спати.

Кайріс лежав на старому ліжку під стіною. Дерев’яна стеля над ним, запах сушених трав і пилу. Але сон не приходив. У голові крутилось: голос лісу, образ жінки в лозі, тиша після бою. І — голос Еріни.

Він обережно стукає по двері сусідньої кімнати.

— Ти не спиш?

— А ти думав, я одразу відключаюсь, як кристал після п’ятого використання? — її голос був глухий, але живий.

— Можна? — мовчання. Потім: — Заходь уже.

Він заходить. Вона сидить на підлозі, загорнута в плед, обіймає коліна, поруч — розгорнутий журнал і коробочка з лінзами. Її волосся скуйовджене, погляд спокійний.

— У мене є питання, — сказав Кайріс і сів навпроти, прихилившись до стіни. — Правда за правду. Ти знаєш, чого я ховаюсь. А ти? Теж тікаєш?

Вона довго мовчить. Потім зітхає.

— Я не тікаю, — говорить тихо. — Я виживаю. Інакше — мене просто б стерли з системи. Забули. Вичавили.

— За що?

— За мислення. За новизну. За те, що не погоджувалась із догмами. Академія — стара. Велична, поважна, але стара. Вона не приймає змін. Там досі читають трактати, написані до народження мого діда, і вважають їх незаперечною істиною.

— Але ти хотіла більше?

— Я хотіла, щоб алхімія дихала. Щоб вона ожила разом із механізмами, з магією, з кристалами, з тим, що не вписується в підручники. Я створила симбіотичні структури. Вони поєднують живу тканину з металом. А мене змусили вчити, як правильно розкладати отруту на компоненти.

Вона скривилась.

— А я не могла. Я не буду вчити когось тому, що більше не працює. Я — алхімік, не мумія.

— Отже, тебе вигнали?

— Неофіційно. Спочатку обмеження. Потім “небезпека для студентів”. Потім “непередбачуваність”. Я просто… зникла з реєстрів. Але я залишила собі лабораторію. Свої знання. І… трохи гордості.

Кайріс довго дивився на неї. Потім усміхнувся.

— Ми обидва — зіпсовані продукти системи.

— Можливо. Але знаєш, що цікаво? — її погляд став пильним. — Система може зруйнуватись від двох речей: правди… і прогресу.

Він мовчав. А потім, зовсім тихо, майже не рухаючи губами, сказав:

— Або обидвох разом.

Вона перша відвернулась.

— Добраніч, Кайріс.

— Добраніч, Еріно.

Він вийшов. І вперше за багато ночей — не боявся заснути.