Хатинка у лісі

Шлях до будинку був важким.

Чагарники, які намагались їх зупинити. Коріння, що вислизало з-під ніг. Повітря, густе від вологи й натяку на щось… первісне.

Еріна йшла попереду, кристал у її долоні світлився тьмяно зеленим. Вона щось бурмотіла про “анормальні флуктуації енергетичного поля” й “вологість, яка нищить амперометрію”, коли раптом обернулась і різко зупинилась.

— Сядь, — кинула вона Кайрісу. — Ти кульгаєш уже третій поворот. Не геройствуй.

Він не сперечався. Сів на повалене дерево. Нога боліла, а в спині наче хтось залишив уламок сталі.

Еріна витягла маленьку металеву коробку. Кришка клацнула, зсередини — бинти, мазі, флакончики. Вона вмочила бинт у щось, що пахло м’ятою й смолою, і присіла біля нього.

— Ти не проти, якщо я залишу тобі поки одну кінцівку? — кинула вона і, не чекаючи відповіді, різко обробила рану.

Кайріс зціпив зуби.

— Слухай, хочеш — убий, але я досі не знаю, як тебе звати. Бо “гроза на двох ногах” — не найзручніше ім’я.

— Кайріс, — видав він, нарешті. — Бастард Хорана, короля з Великої Кадори. І певно розшукуваний за державну зраду. Але то дрібниці.

Еріна на секунду зависла з бинтом у повітрі.

— Ага. Добре. Відтепер я офіційно ще й співучасниця. Чудово. Мені ще не вистачало забороненого лісу й древньої проклятої флори.

— Твоя черга, — сказав він.

Вона перев’язала йому ногу, різко затягнула, і лиш тоді відкинулась на пень.

— Еріна. Просто Еріна. Колись була наймолодшою студенткою в Академії Алхімії. Стипендія, медаль, улюблениця професорів. А потім…

Вона замовкла на мить. Глянула на свої руки. Вони були в подряпинах, з маззю під нігтями, але витончені.

— …А потім виявилось, що мені не цікаво робити “те саме, що інші, тільки краще”. Я хотіла більше. Змішувати механізми й магію. Живі системи. Кристали, що реагують на думки. Тіло, що не вмирає. Ну, і пару разів підірвала пару речей не там, де слід. І ще… взяла дещо, що, еее, не мала бачити студентка.

— Вкрала артефакт? — Кайріс підняв брову.

— Ні. Викрала схеми, таємні дослідження. Вони назвали це “перевищенням повноважень”. Я — “прогресом”. От і все. Тепер досліджую як можу. Подалі від Академії, подалі від професорів.

— Подалі від усіх, — повторив він тихо.

— Так, — відказала вона, зустрічаючи його погляд. — Але мені це подобається. Мої винаходи хоч не оцінюють за моральними нормами мою поведінку.

Настала тиша. Лише шелест вітру і тьмяне світло кристалу.

— Тобі боляче? — спитала вона раптом, вже м’якше.

— Трохи, — відповів він просто. — Але ти зробила майже неймовірне за такий короткий час.

— Значить, працює, — кивнула вона. — Ходімо. До хатини ще з пів години. А там — чай, нормальний стілець і трохи забороненої алхімії.

Кайріс усміхнувся. Вперше за довгий час — щиро.

Вони вже майже виходили з тієї частини лісу, коли Кайріс раптом стиснув праву руку і скривився.

— Що? — насторожилась Еріна.

— Палець. Порізав, коли доторкнувся до лози. Вже не болить, але щось… дивне.

Він простягнув руку. Палець був потемнілий — не сильно, але колір злегка змінився. Наче в середині щось тліло.

Еріна мовчки дістала тонкий скляний інструмент, світлокристал, і нахилилась ближче. Її обличчя зробилось напруженим.

— Є щось… у шкірі. Мікроскопічне. Рухоме. І це не твоє, — прошепотіла вона. — Сиди. Не рухайся.

Вона швидко проколола край шкіри стерильним лезом і витягла крихітну краплю. На мить у повітрі промайнуло ледь помітне чорне пасмо, що звивалось, ніби живе, і зникло у скляному циліндрі з герметичним замком.

— Що це було? — тихо спитав Кайріс.

— Поняття не маю. Але воно… хотіло в тебе залишитись. А значить — я обов’язково дізнаюсь, що це таке.

Коли нарешті вийшли до галявини, Кайріс ледь не перечепився побачивши хатинку.

— Це…

— Не палац, — перебила Еріна. — Але дах не тече. І часом — навіть затишно.

Хатина була невелика, дерев’яна, заросла з одного боку мохом, з іншого — обплетена виноградом і диким плющем. Стара веранда скрипіла під ногами. Вікна з потемнілого скла, зсередини було видно тільки тьмяні обриси меблів.

Поряд — глибокий яр, з якого вився легкий туман. За хатою починався інший ліс — не такий понурий.

Усередині було скромно: дерев’яні лавки, стіл, камін, старі стелажі з запиленими банками та травами. Піч диміла легким жаром. Декілька химерних креслень були прибиті до стіни — механічні схеми, написи чіткими літерами.

— Це… затишніше, ніж я чекав, — пробурмотів Кайріс.

— Зачекай, ще не бачив головного, — кинула вона, відсуваючи половицю на підлозі та відкриваючи дерев'яний люк.

Сходи вниз були вузькі, круті. Підвал зустрів їх холодом і… світлом. Зі стін виходили тонкі жилки світла, пов’язані з величезним кристалом у центрі. Полички, ящики, капсули — усе організовано з математичною точністю.

— Ласкаво прошу в моє маленьке лабораторне диво, — сказала Еріна. — Тут усе: від основ магічної кристалізації до механізмів з гнучкого дерева. Не розбий нічого — деякі речі самозахищаються.

Вона одразу почала розкладати: лозу, краплі крові, кристали, скло. Кожен зразок потрапляв у свій контейнер, що засвічувався внутрішнім світлом. Системність рухів здавалася танцем.

Нарешті вона зупинилась, встала, потягнулась і сказала:

— Все. На сьогодні досить. Працювати на межі сил — ризиковано. Особливо коли тебе переслідують, ти ледь живий, і щось темне сидить у твоєму пальці.

Вони вилізли з лабораторії, Еріна кивнула на старий стіл.

— Там хліб, сир, сушене м’ясо. Я заварю щось тепле. А потім — спати. І тобі, і мені треба відновити сили.

— Наказ? — всміхнувся Кайріс.

— Рекомендація з наполегливою ноткою, — відказала вона підкидаючи трави в котел.

Коли аромат наповнив простір, а темрява огорнула хатину, світлові кристали пульсували м’яко — мов серце лісу. Вперше за довгий час обидвоє відчули щось, що могло бути схожим на… спокій.