Та, кого приховує ліс

Спочатку він почув хрускіт.

Легенький, ледь вловимий, як коли ламається сухий хмиз. Але це був не хмиз. Це було щось велике. І воно рухалось.

Кайріс зупинився, затримавши подих. Дивно, але повітря тут пахло чимось солодуватим. Не медом — квіткою, що ніколи не мала розквітати. І тоді — ще один звук. Тягуче, хрипле дихання. Зовсім поруч.

Він зробив крок назад — і щось хруснуло під чоботом.

Погляд упав униз — і серце в грудях на мить спинилось. Це була не гілка. То був палець. Засохлий, вкритий мохом, зі скрученими суглобами, які вже не мали гнутись.

З хащі лісу вийшло щось. Воно було майже людиною, колись. Тепер — тінь, скута дерев’яними обвугленими уламками. Обличчя закрите корою. Рот розтягувався неприродно широко. Очі — повністю чорні, мов смола.

І воно посміхалося.

Кайріс не думав — просто побіг. Стрибнув через коріння, проминув пень, ковзнув, вдарився плечем об стовбур. Ледве встояв.

Позаду, по землі, повзло щось — із тріском, скреготом, як старий віз по каменю. Шипіння, немов кипіло щось зле і голодне.

Кайріс пірнув у хащі, не розбираючи шляху. Вперед, вперед, поки знову не натрапив назелену лозу. Та сама. Немов чекала його.

Він потягнувся до неї — сперся, важко дихаючи. І тоді — невидима, суха, майже непомітна паличка вколола його в палець. Біль. Шкребок.

Крапля крові — червона, яскрава, жива — впала просто на блискучу жилку лози.

І світ на мить завмер.

Земля затремтіла. Дерева навколо стиснулись. Темрява позаду застогнала — не розлючено, а злякано. Тінь у лісі зупинилась, заскавчала й відступила, мов пес, який відчув вогонь.

А лоза… ожила.

Вона затремтіла, наче від подиху. Світло в її серцевині почало пульсувати частіше. Щось прошепотіло поруч — але вже не ззовні, а зсередини.

- "Я... тут..."

Голос прозвучав прямо у грудях. М’який. Жіночий. Втомлений, але теплий.

- "Ти... це зробив..."

Кайріс стояв, стиснувши закривавлений палець. Його серце билося, як барабан у бою. А усередині лісу вперше щось ожило.

Світло продовжило ширитись лозою, мов промінні сонця на світанку. Жила за жилою вона світлішала — ледь зеленкуватим сяйвом, схожим на ранкову імлу в горах. Але Кайріс не міг відірвати очей.

Потім він побачив її.

Спочатку — як мерехтіння. Мовби повітря стало щільнішим, затремтіло і сплелося в силует. Жіноча постать — струнка, гнучка, мов сама лоза. Її волосся — вітер у гіллі. Очі — далеке світло серед лісу. Але вона не була тілесною.

Мить — і вона зникла.

Він кліпнув. Знову — лише гілки, лиш лоза. Може, здалося?

Але ліс змінився. Не весь — тільки тут, у радіусі кількох кроків. Кора дерев стала м’якшою, колір — теплішим. Немов ліс нарешті вдихнув — уперше за сотні років.

- "Я... не одна..."

Голос знову. Тепер чіткіше, ближче. Він лунав не в повітрі — у ньому самому. Мов хтось доторкнувся до найтоншої струни в грудях.

— Хто ти? — прошепотів Кайріс. Голос у нього здригнувся.

Тиша. Потім — ще одне тремтіння повітря. Мерехтіння. І знову — жінка. Її рука простягнулась до нього, але не торкнулась — лиш майже. Немов просила, немов боялась.

Він потягнувся назустріч — але її образ розсипався, мов порох на вітрі.

— Почекай! — Вперше за весь цей день, Кайріс звучав не сердито. Не цинічно. Щиро. — Не йди…

- "Мені... боляче..."

Від цих слів йому стиснуло груди. Цей голос... був живим. Він страждав. І в цьому лісі, де все вмирало, це було нестерпно.

Лоза знову затремтіла. Із землі виросли тонкі, сріблясті паростки — як пальці, що тягнуться до неба. Кора поруч розійшлась, і в тріщинах світилась зелена живиця.

- "Ти дав мені… шанс."

І знову — нічого. Тиша. Лише листя злегка шелестіло. Але тепер воно шепотіло по-іншому. Не попереджало. Дякувало.

Кайріс стояв, не знаючи, що робити. Ліс затих. Монстрів не було. Але щось змінилось. Глибоко. Назавжди.