Заборонений ліс

Кайріс не любив ліси. У них усе хрустіло, шелестіло, тхнуло гниллю або життям — залежно від того, з якого боку дивитися. А цей ліс… Цей був просто дивний.

Тут не співали птахи. Навіть комахи не дзижчали. Тиша була такою щільною, що від неї хотілося лаятись. Або вити. Він обрав перше, стиха буркнувши собі під ніс прокляття.

Ще один крок — і чобіт по щиколотку провалився в м’який, слизький мох. Ідеально. Просто чудово. Ще кілька годин такого маршу — і він або втопиться, або втратить глузд.

Позаду — переслідувачі, вбивці, зрадники. Попереду — невідомість. Смерть, напевно. Але ліпше вмерти тут, ніж на арені перед натовпом. Або в темниці, як тварина.

Ліс був... дивно знайомим. Немов щось у ньому ворушилось у такт його крокам, прислухалось. Це не було приємне відчуття. Це було так, наче на тебе дивиться хтось, кого ти не бачиш, але він точно знає, скільки разів ти моргнув за останню хвилину.

— Знову ти з цим, — пробурмотів Кайріс, відчуваючи, як під шкірою тремтить тепло. Магія. Його інша половина — та, яку краще не випускати без причини. Але ліс її розбурхував. Це було… погано.

І тоді він почув голос. Не гучний. Не чіткий. Але точно голос.

- "...не йди..."

Він зупинився. Прислухався. Нічого. Тиша. Така сама, як і десять кроків тому. Але вона тепер гнітила. Тиснула.

- "...допоможи..."

Цього разу голос був ближче. І щось у ньому було не з цього світу — ніжне, надламане. Мов хтось шепоче крізь роки.

Перед ним, між деревами, щось світилися. Зеленим. Немов ліс мав серце — і воно билось у ритм із його диханням. Він ступив ближче — і побачив лозу. Виноградну? У цьому лісі?

Там, серед стебел, щось блищало. Наче крапля світла. Або… погляд.

Його пальці самі потягнулись уперед. Тільки торкнувся — і земля здригнулась. З корінням. Лоза зітхнула.

А Кайріс подумав лише одне:
“Це місце мене зжере. А я, схоже, вже не проти.”

Він пам’ятав, як колись чув про цей ліс від кухарки. Вона хрестилась ложкою й казала, що в Забороненому Лісі дерева можуть шепотіти імена померлих. А якщо довго стояти серед них — вони назовуть твоє.

Кайріс тоді ховався під столом з окрайцем хліба і уявляв, як дерево нахиляється до нього й бурмоче щось моторошне. Йому було цікаво. Страшно — але цікаво.

З роками легендам надали більше таємничості і жахливості. Дехто переказуючи легенди змальовував прокляття, інші- чаклунку, що сховала душу у лозі, ліс набув виразу - "не їсть мертвих — тільки живих". Казали, що всередині росте щось, що не вмирає. Щось, що чекає.

Він тоді не вірив. А зараз — сам стояв по коліна в багнюці, в місці, де навіть повітря не хотіло ворушитись. В нього було відчуття, що легенди дуже легко і казково переписані. У реальності все було набагато моторошніше.

Ліс не був мертвим. Він був голодним.

Кайріс ковтнув слину. Зазирнув углиб — а там коріння тяглось одне до одного, наче пальці. Дерева не просто стояли. Вони… чекали.

І серед усіх цих перекручених, роздертих на шматки стовбурів, де кожна гілка була схожа на кістку пробивалась одна жива лоза.

“Чорт забирай,” — подумав він. “Я ж мав просто сховатись тут на кілька днів.”