~ 17 ~

Піцу готували настільки довго, що здавалося ніби офіціант вирішив поїхати за нею в Італію. Я прикидалася турботливою нянею й не відводила погляду від Маші. Однак, щойно втрачала самоконтроль, починала ніяковіти, як та школярка. Чому сваритися з Фородаєм простіше ніж просто спілкуватися? Може, звільнення – не так страшно, як нові стосунки. А, може, я до кінця не розуміла чи потрібно мені взагалі зв’язуватися з такою неоднозначною особою. Він відчайдушно тримався за образ суворого та небезпечного, однак я відчувала, що під цією маскою ховалася чуйна людина з пораненою душею.

– Все ж таки, – почав Богдан Романович, – ми не дарма сюди приїхали.

– Вам тут подобається? – здивувалася я.

– Пфф… Навпаки, тепер я більше цінуватиму свою ферму.

– Ви не виправний. Погляньте на свою доньку, – Маша якраз пронеслася повз нас на канаті. – Вона у захваті.

– Так, і за це вам окреме дякую.

Нарешті принесли їжу. Я намагалася жувати максимально довго, щоб не потрібно було починати нову розмову. Однак, Фородай мав інші плани.

– Розкажіть про себе, – раптом попросив він.

Я насилу проковтнула шматок й запила його соком.

– Що вас цікавить?

– Чому ви досі не заміжня?

Куля в лоб.

– Ну… якось не склалося, – на те була одна логічна причина – відсутність нормального чоловіка поряд, але про це я вирішила промовчати. Перевела стрілки на співрозмовника: – А ви чому досі не одружений?

Богдан Романович задумливо підпер підборіддя.

– Не було на це часу, – видав свою коронну відмовку.

– Якби було бажання, то й час знайшовся б.

Чоловік посміхнувся, наче передбачав мою репліку.

– Гаразд, хочете правду? – промовив він, нахиляючись ближче.

– Звісно.

– Я переживаю за малу. Не хочу помилитися й привести в будинок жінку, котра клюне лише на гроші.

– Та годі, окрім грошей у вас багато інших чеснот! Наприклад, чудовий характер.

– Дійсно?

– Звісно ні. Він у вас кепський… – я довго вдивлялася в склянку з соком, збираючись думками. – Та якби ви підпускали людей ближче, то вони б точно розгледіли і щось хороше. Зрештою, не всім жінкам потрібні лише гроші. Так, без них важко, але це далеко не головне.

– Дай чоловіку добру тачку або товстий гаманець, і його привабливість зросте в сотні разів.

– Ваша ж не зростала, поки…

До мене не відразу дійшло, що я бовкнула зайвого. Довелося знову зайняти рот їжею.

– Поки що? – Фородай скував мене поглядом.

– Нічого.

– Та кажіть вже, – в темряві його очей затанцювали вогники. – Я ж не кусаюсь.

– А в селі про вас всяке кажуть… Ну добре, – видихнула. – Поки ви не змінили зовнішній вигляд. Це було феєрично. Правда, вам дуже личить. Чому не робили цього раніше?

Чоловік задоволено відкинувся на спинку стільця.

– Раніше ніхто не скаржився. А ось ви шарахались, наче Снігову Людину зустріли, – він посміхнувся кутами губ. – Не хотів створювати зайві незручності.

Наче тепер стало легше! Поряд зі Сніговою Людиною в мене хоч думки не плуталися.

– Що ж… мені приємно.

– А мені приємно усвідомлювати, що я вас приваблюю.

– Хіба я таке казала?

– Так. Слово в слово.

Фоновий шум довкола нас розірвав басовитий голос з гучномовця:

– УВАГА! Батьки Маші Фородай, підійдіть до лабіринту з жовтою гіркою!

Мені стало зле, паніка й самокритика накрили з головою. Поки я фліртувала з босом, моя дівчинка потрапила у біду. Молячись, щоб з нею нічого не сталося, я полетіла до дитячої зони. Богдан Романович слідом.

– Ви мама Маші? – запитав Лунтик.

– Ні. Я няня. Де вона? Впала? Забилася? Загубилася? Де Марійка?!

Аніматор виставив долоню вперед, з прохання замовкнути.

– Та не панікуйте.

– Я цьому ведмедю зараз  голову відірву! – загарчав Фородай. – Що сталося з моєю донькою?

– Взагалі-то я Місячна Бджола… Та не суть, ваша дівчинка залізла на найвищу гірку й боїться спускатися з неї. Треба, щоб хтось із вас пішов туди.

Я озирнулася навколо й подумки перехрестилася. Ті дитячі лабіринти нагадували смугу з перепонами, яку мав пройти кандидат у рицарі. Хіба що трохи безпечнішу. Додати мій страх висоти… Повне комбо.

– Удачі вам, Богдане Романовичу, – промовила, відступаючи убік.

– Та в мене ж там навіть плечі не пролізуть! Ви – нагору, а я знизу… страхуватиму.

Він таки мав рацію. Куди такому кремезному чоловікові дитячими сходинками дертися? Довелося змиритися.

– Тоді залазьте у басейн, будете ловити Машу, якщо вона погодиться з’їхати.

– Все ж таки загнали мене, у це болото… – торочив Фородай, коли кривлячись, наче від огиди, заходив по пояс у пластмасові кульки.

Я набралася сміливості. Треба вирушати на порятунок дівчинки! Дитина – понад усе. Спершу було не важко, але згодом якийсь малий штовхнув мене боксерською грушею, потім я добряче стукнулася лобом об стінку тунелю, ще й ногу засудомило.

– Катю! – покликала Марійка. – Це ти?

Задерла голову й помітила знайому червону сукню.

– Я вже поряд, сонечко. Не бійся.

Коли нарешті дісталася того Евереста, на лобі виступив піт, а ноги і руки тремтіли від неочікуваного фітнесу.

– Не хочу спускатися… – розплакалося дівча. – Там сходи круті.

Я обійняла Маріку та витерла їй слізки.

– Ми не спускатимемося сходами, – промовила, гладячи її по спині. – По черзі з’їдемо гіркою.

– Страшно!

Я зазирнула у пластмасовий тунель, що вився навколо усього лабіринту, немов гігантська змія.

– Не хвилюйся, тебе тато спіймає. Він чекає внизу.

– А разом з тобою не можна?

– Разом не проліземо, – не вистачало нам ще й застрягнути на пів дорозі. – Не бійся, все буде добре! Тобі навіть сподобається.

– А тато точно спіймає мене?

Навкарачках перелізла до протилежної стіни.

– Богдане Романовичу! – покликала. – Ви готові?