Серце для опудала

~ 16 ~

Богдан схилився до ліжка й провів кінчиками пальців по моїй долоні.

– Час прокидатися, – промовив він.

Не розплющуючи очей, я посміхнулася й щільніше загорнулась у простирадло. Нехай повмовляє ще трохи…

– Катерино, – його голос змінився. – Маша з Богданом вже готові.

Рожеві хмари розступилися. Мене мов током вдарило, вмить прокинулася. Переді мною стояв не Фородай, а Семен Петрович. Ну звісно, інакше і бути не могло.

– Мій будильник… – я потягнулася до телефона. – Батарея сіла! От дідько. Богдан Романович вже почав психувати?

– Якщо ви зберетеся за три хвилини, то матимете шанс на помилування.

– Я миттю!

Дворецький вийшов, а я почала одягатися з такою швидкістю, що не кожен солдат переплюне. Збиралася прийняти душ, зробити макіяж. Ага, тут хоч би розчесатися! Якось зібрала волосся в пучок, на щастя легка неохайність зараз у моді, мазнула тушшю по віях, і все. До бою готова.

Фородай сидів за обіднім столом та сьорбав каву. Він зрадив своїм строкатим сорочкам й одягнув білу футболку поло. Край комірця загнувся всередину, і мені довелося боротися з бажанням підійти ближче й поправити його.

– Пунктуальність – явно не ваше, – сказав Богдан Романович, відставляючи чашку.

– Вибачте… – Я оглянула кухню. – Де Маша?

– Вже у машині. Сказала, що чекатиме там.

Мене ще більше пройняла совість.

– Я вже біжу до неї!

– Та постривайте. Хоч поснідайте. Ось, – він вказав на тарілку. – Я зробив вам бутерброд.

– Ви? Мені? – я була впевнена, що мій мозок ще не увімкнувся, тому видає бажане за реальне.

– Нарізав Петрович. Я просто поклав усе не хліб.

– Це так мило…

Я узяла тост з шинкою та огірками. Напевно, на моєму обличчі було занадто багато вдячності, тому Богдан Романович закотив очі.

– Просто не знав, чим зайнятися, поки чекав на вас, – хмикнув він.

– І все одно мило.

– Та ну вас, – Фородай піднявся на ноги й потягнувся, точно лев. – Буду з малою. Не баріться.

Коли він пішов, я вже не переймалася, що виглядатиму смішною. Запхала той тост до рота й проковтнула, як качка. Шорти засипало крихтами, але то мене не хвилювало. Запила сніданок кавою та вже хотіла бігти, як відчула на собі здивований погляд дворецького.

– Мені було б не важко зварити вам іншу каву, – промовив старий. – Нащо допивати за Богданом?

Я прикрила рот рукою.

– Ой. Це випадково… – зовсім загубилася у просторі. – Ви нічого не бачили!

– Помиляєтесь, я бачу навіть те, що ви так старанно приховуєте…

– Передам Богдану, що він випадково найняв екстрасенса! – кинула, дорогою до дверей.

– Богдану Романовичу, Кать!

– Романовичу, – червоніючи, виправилася я.

 

Нарешті ми виїхали. Марійка з відкритим ротом спостерігала за дорогою та смикала мене тільки-но їй на очі натрапить щось цікаве. А цікавило її абсолютно все. Від розмітки на дорозі, до рекламного щита. Я з няні перетворилася на довідник, і майже увесь шлях розповідала малій про світ, що нас оточує.

Час від часу Богдан Романович теж долучався до розмови, але тільки в тих випадках, коли тема стосувалася природи. Він так вдало зміг пояснити, для чого потрібні водні канали, що я й сама заслухалася.

– Куди нам далі? – запитав Фородай, коли ми заїхали у Запоріжжя. – Я погано орієнтуюся в місті. Треба забити пункт призначення в навігатор.

Я замислилася.

– В залежності від того, наскільки ви готові вийти з зони комфорту, – обережно промовила до нього.

– Дуже готова! – вигукнула Марійка. Вона й уявлення не мала, що таке «зона комфорту», але вже не могла всидіти на місці.

Богдан Романович не розділяв ентузіазму доньки.

– Вирішили випробувати мене на міцність?

– Хіба що трішки…

– Просто скажіть, куди їхати.

Гаразд, сам напросився.

– Торговельно-розважальний комплекс «Аврора».

Фермер видав звук, схожий на останній крик помираючого кита, але таки поїхав за потрібним маршрутом.

Знайомі вулиці за вікном додавали мені впевненості. Хоч і ненадовго, я повернулася у свою стихію. Магазини, фонтани, алеї для прогулянок та АСФАЛЬТ! Яке ж це неперевершене відчуття – йти вулицею й не думати про те, де б витрусити землю з босоніжок.

– Та ви садистка… – проскиглив Фородай, коли ми зайшли у хол «Аврори». У нього був такий вираз обличчя, що в мене аж серце стиснулося від співчуття.

– Все буде добре, – тримаючи Марійку однією рукою, іншою я погладила її батька по плечу. Здавалося б, невинний жест для підняття духу, але в той момент він здався занадто інтимним. Я навіть стала озиратися по сторонах, чи не привертаємо ми до себе увагу. Дарма, всім було байдуже.

Покатавшись на ескалаторі, ми дісталися магазину з дитячим одягом. Марійка була в повному екстазі. Вона нагадувала щеня, якого вперше у житті випустили за межі вольєру.

– Нам потрібні шорти, кілька футболок… – я дістала список, що склала напередодні. – Не завадило б ще…

Богдан Романович похитав головою.

– Просто беріть усе, що треба. Я почекаю на цьому дивані. Тут, часом, не наливають спиртне?

– У дитячій крамниці? Навряд.

– А не завадило б.

Вочевидь, я пробудила в Марійці дух справжньої жінки. Не пройшло й кількох хвилин, як вона остаточно освоїлася в магазині та почала зносити до примірочної усе, до чого лежала душа. Врешті-решт ми нагребли навіть того, що було не таким вже і необхідним. Наприклад, купальник зі Свинкою Пепою.

– Її жаби на ставку засміють, – попередив Фородай, розплачуючись за наші покупки. – Сподіваюся, це все?

– Тут-так, – ми з дівчинкою переглянулися. – А тепер…

– В дитячий будинок! – вигукнула вона.

Консультанти завмерли на місці. Богдан Романович здивовано підняв одну брову.

– Вона мала на увазі дитячу кімнату! – поспішила виправити я. – Та, що з батутами та лабіринтами.

– Ну ви йдіть, а я віднесу все й машину і… – фермер відвів погляд. – Подрімаю там трохи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше