~ 13 ~

Фородай зосереджено вдивлявся в дорогу. Він так міцно вчепився у кермо, що кістянки пальців стали білими. Було видно, що у фермері вирує ціла буря почуттів. Час від часу він кидав розгублений погляд на мене, наче тільки я могла припинити ті баталії. Наївний, мені було ще гірше.

– Можете ходити на танці, – раптом промовив Богдан Романович. – Тільки Сашу не слухайте. Він мене ненавидить.

– Чому так? – я раділа, що ненависна тиша нарешті закінчилася.

– Не може пробачити укус мого пса. Стільки шуму, наче він йому ногу відгриз...

– А нащо ви на нього пса спускали?

– Бо він намагався викрасти в мене коня.

– Якого перед цим ви вкрали у його батька?

Що за циганські пристрасті? Ніби повернулася у минуле і знову дивлюся з бабусею «Кармеліту». Коні, розбірки, ненависть та інтриги.

– Я його врятував! Сатурн мав проблеми з суглобами, він ледве ходив. А Слободян замість того, щоб лікувати тварину, на літній період здавав його в оренду – по Генічеську туристів катати. Це нормально? Ну ось перед черговим відкриттям сезону я забрав його від ката.

У моїй душі спалахнуло світло. Оце так історія! Я взагалі проти експлуатації тварин на курортах. Як подивишся на те засмикане поні, що на палючому сонці по пляжу йде, аж серце кров’ю обливається.

– Але чому ви його просто на просто не викупили?

– А чому я маю давати гроші шкуродерам? Вони і так достатньо заробили на стражданнях Сатурна. Нехай радіють, що я захисникам тварин не поскаржився.

– Де зараз цей кінь?

– У мене. Лікується. І нехай тільки хтось із тієї сімейки знову сунеться за ним. Власноруч яйця відірву. Тобто… – Фородай зніяковів.

– Все нормально.

Нарешті ми дісталися маєтку. Я поспіхом вискочила з автівки. Знаходитися з Богданом Романовичем у закритому просторі, ще й такому тісному було нелегко, а на свободі до мене поверталася впевненість.

– Ну… – промовив фермер, йдучи позаду мене. – Сподіваюся, вам було цікаво.

– Угу, незабутні враження, – кинула я.

– Якщо захочете повторити…

– Не захочу, – я повернулася обличчям до чоловіка, проте зрозуміла, що не зможу сформулювати нормальну промову, якщо дивитимусь на нього. Якби там не було, але відтепер Фородай мав приголомшливий вигляд і це постійно збивало з пантелику. – І справа не в тому, що ви кинули мене серед ночі. Нам взагалі варто уникати спільних прогулянок. Ви мій працедавець, а не приятель… Тож, давайте дотримуватися необхідної дистанції.

– Дистанції? – розчаровано повторив Фородай?

– Саме так.

– Буде важко.

– Чому?

–  Ви ж самі просили, щоб я зблизився з дитиною. Якщо я робитиму це, то вам доведеться змиритися з моєю присутністю.

– Це різні речі. Та й не думаю, що ви таки прислухаєтесь до моїх порад.

– А от і прислухаюся.

– Подивимось.

У будинку нас зустрів Семен Петрович. Він стояв посеред вітальні з виразом суворого татуся.

– Повернулися нарешті! – видихнув він, помітивши мене. – Катю, не поспішайте звільнятися! Він подумає над своєю поведінкою.

– Я не звільняюся, – заспокоїла дворецького.

– Вона вимагає дистанції! – гримнув Фородай, крокуючи до себе в кабінет.

– А чого ти хотів, Богдане? – здивувався Петрович. – Не вмієш з людьми спілкуватися, то отримуй заслужене.

– Все я вмію! З тобою ж якось п’ять років спілкуюся.

– То, може, й одружишся зі мною? – не вгамовувався старий.

Я не витримала й розсміялася.

– Ваша сварка і так схожа на подружню, – промовила, хапаючись за живіт.

– Ой, як смішно! – Фородай вмостився за письмовий стіл, але двері до себе не зачинив. – Радію, що все ж таки зміг подарувати вам позитивні емоції.

– То не ви, а Семен Петрович.

– Ну тоді наступного разу йдіть на побачення з ним, а не зі мною.

Чесне слово, я вже втомилася дивуватися. Як не одне, так інше. У стані шоку підійшла до кабінету й зупинилася у дверях.

– Той екскурс полями не був побаченням.

– Не чіпляйтесь до слів, – відмахнувся фермер.

– Якби я знала, який зміст ви вкладаєте у прогулянку, то не пішла б.

– Чому так?

– Я ж пояснила це кілька хвилин тому.

До мене підкрався Семен Петрович та, сором’язливо прошепотів на вухо:

– Вибачте, а ви не могли б повторити своє пояснення ще раз? Розумієте… мене там не було.

– Петровичу, йди спати! – врятував мене Фородай. – Старий папуга.

– Я просто спитав!

Ті двоє мене конкретно виснажили. Хотілося сховатися у своїй кімнаті, завалитися в ліжко й забути про всі вечірні пригоди. Скоріше б повернулася Маша! Без неї все стало дивним та складним.

– Всім на добраніч! – здалася першою. – І не здумайте обговорювати подібні дурниці завтра при дитині.

– Я буду німий, мов риба, – пообіцяв Петрович. – Лише спостерігатиму.

– Хоч так… Богдане Романовичу, а ви?

– Не треба мені вказувати! Я й сам усе знаю.

– Вважатимемо, що ви погодилися.

Покінчивши з формальностями, я пішла. Фородай ще щось бурмотів собі під носа, та мені вже не було чутно. Довгоочікуваний спокій. Я прийняла душ, щоб змити з себе пилюку, потім пірнула під шовкове покривало та заплющила очі. Сон ніяк не йшов. В думках, немов кадри дешевої мелодрами, прокручувалися розмови з Богданом Романовичем. Я не знала, що робити з його зізнанням. Звісно, було приємно усвідомлювати свою привабливість. Розтопити серце такого чоловіка не кожній під силу. Хоча… цілком можливо, що я для нього хтось на кшталт нової іграшки. Все ж таки, в селі зовсім мало жінок його віку.

Мені конче була потрібна чиясь порада. Подруг я не мала. Принаймні таких, які б нормально сприйняли дзвінок серед ночі. Набрала маму. Та теж досить красномовно дала зрозуміти, що вже спала, але таки вислухала.

– Довірся своєму серцю, – промовила мама, позіхаючи.

– Скажи чесно, ти заснула серед розповіді? Я ж нормальну пораду прошу, а не цитати з диснеївських мультиків.