~ 12 ~

Богдан Романович впевнено крокував подвір'ям. Мені ж доводилося ледь не бігти за ним.

– Хіба нам не туди? – вказала на ворота, за якими знаходилася ферма?

– Ні.

Він зупинився біля гаража та натиснув на пульт керування, щоб відчинити двері.

– На авто? – здивувалася я.

– Не хочу, щоб нас бачили люди. Ще понавигадують бозна-чого.

– Ви так боїтесь пліток?

– Я нічого не боюсь.

Фородай вигнав автівку з гаража й посигналив мені, запрошуючи сісти. Я завагалася, не знаючи, які дверцята обрати. На щастя, чоловік сам розв’язав цю проблему. Він висунувся з вікна, перехилившись через пасажирське сидіння поряд з собою.

– Ви вклякли?

Ну і джентльмен! Таке враження, що його ведмеді в лісі виховували. Я вмостилася на своє місце й склала руки на колінах. Почувалася дуже ніяково. Богдан Романович знаходився занадто близько, настільки, що я відчувала жар від його тіла. По шкірі пробігли мурашки. Я починала сердитися на себе за втрату контролю над думками та емоціями.

Тим часом Фородай вирулив з подвір’я, звернув на об’їзну дорогу та почав віддалятися від села.

– Тут чудові краєвиди, – промовила я, спостерігаючи, як втомлене сонце вкладається спати у морі соняшників. – Це все ваші землі?

– По суті, все що ви зараз можете побачити – моє, – промовив фермер. – Кукурудза, рапс, соняшник, пшениця… Далі – органічні овочі для експорту в Европу. Бачите ті білі дахи?

На горизонті показалося щось схоже на космічний табір.

– Так.

– Там вирощуються броколіні, лохвина і артишок.

– Вражає, – щиросердно зізналася я. – Як вам вдалося досягти усього цього у такому молодому віці?

– Все просто. Треба гарувати до втрати свідомості. Потім брати кредит, розширятися і працювати ще більше…

– Вам би мотиваційні тексти для бізнесменів писати! – посміхнулася я.

– Кажу, як є. Бували часи, коли я не мав грошей навіть на дитяче харчування. Мені було соромно усвідомлювати, що я не здатен купити Маші іграшку чи оплатити щеплення. Це просто знищувало морально…

Я була вражена несподіваній щирості. Складалося враження, що Фородай давно шукав людину, з якою зможе поговорити відверто.

– Ті часи в минулому.

– Так, тепер я можу купити все, що завгодно. Абсолютно все.

– Помиляєтесь.

– Та невже?

– Деякі речі за гроші не купиш.

– Назвіть хоч щось.

Я випалила перше, що спало на думку:

– Кохання, – так, це банальщина, та все ж.

Фородай так голосно розсміявся, що мені аж лячно стало. Він з’їхав на узбіччя й заглушив мотор.

– Кохання – це найдоступніша покупка, – промовив він. – Якби я мав достатньо коштів, щоб своєчасно оплатити її, то Маша росла б у повній сім’ї.

– Я не знаю усієї ситуації, та й не маю ніякого бажання втручатися у ваше особисте життя, але не можу погодитися.

– Ваше право.

Ми одночасно замовчали. Атмосфера стала ще напруженішою, а тиша просто зводила з розуму. Я не витримала.

– Хочу подихати свіжим повітрям, – сказала й відразу висковзнула на вулицю.

Богдан Романович трохи повагався, але таки вийшов слідом.

– Вибачте, що змусив слухати своє ниття, – промовив Фородай, крокуючи поряд.

– Я не помітила ниття. Навпаки, змогла побачити вас з іншого боку.

– Справді?

– Так. Спершу мені здавалося, що ви взагалі позбавлені людських почуттів, а тепер… –  я крадькома подивилася на нього й помітила цікавість в чорних, як сама ніч, очах. – Тепер не вважаю вас безнадійним. Якось так.

– Прийму за комплімент.

– Тільки дивіться не запишайтесь собою. Над вами ще працювати, і працювати.

Ми пройшли уздовж поля, спустилися стежкою до маленького водоймища. Я відшукала повалене деревце й присіла на нього. Навколо дзижчали комахи, влаштовували вечірню перекличку жаби, а на водяне плесо випливла сім’я диких качок.

– Ну то як вам у нашому селі? – порушив тишу Богдан Романович. – Напевно, за містом сумуєте?

– Та ні… І це дивно, адже спершу мені здавалося, що тут я зійду з глузду. Але зараз цілком задоволена. У Щасливому гарні люди. Душевні… в Запоріжжі мені такі рідко зустрічалися.

– Ви помиляєтесь стосовно них. Деякі досить гнилі всередині. Просто приховують свою справжню сутність.

– Вам не важко жити в постійному конфлікті з односельцями?

Богдан Романович зірвав якесь листя й розтер його в долонях. Повітря відразу наповнилося свіжим запахом дикої м’яти.

– Нехай собі гавкають, що мені з того?

– Не правда. Оточення все одно впливає на емоційний стан людини.

– Тому я волію оточувати себе тваринами.

– Настільки, що вкрали чужого коня?

Навіщо я це запитала? Хто мене за язика тягнув? Фородай вмить напружився. Відчуття довіри між нами зникло, наче його і не було.

– Багато цікавого вам порозказували? – загарчав він. – Я знав, що від тих танців добра не буде!

– До чого тут танці? Це розповів ваш сусід, коли проводжав мене до додому.

– Проводжав? – крижаним голос перепитав Фородай.

– Нам було по дорозі. Це заборонено?

– Ні, – Богдан Романович знову перетворився грозову хмару. – Час повертатися.

– У чому річ? Я вас образила?

– Ні, але ваші походи в Будинок Культури варто перервати.

– Що? Чому?

– Бо я так сказав.

Фородай хутко дістався автівки й зупинився тільки біля дверей.

– Ви не можете розпоряджатися моїм вільним часом! – обурювалася я.

– Сідаєте? – він кивнув на пасажирське місце.

– Ні, ми не договорили.

– Сідайте, або підете пішки! – я не сприйняла його погрозу серйозно. Жоден нормальний чоловік не залишив би дівчину вночі серед степу. Але де нормальність, а де Богдан Романович? Він кивнув, сів за кермо й увімкнув фари. – Останній раз пропоную.

– Я сяду, але про танці ви більше не згадуватимете.

– Не буду, якщо ви їх кинете.