~ 10 ~

Будинок Культури був невеличким, в половину меншим за маєток Богдана Романовича. Підлогу  встеляв дешевий лінолеум, вікна ховалися за старими штори, які купували ще за часів Леніна, а оббивка на кріслах у глядацькому залі розлізлася від часу, тому де-не-де рясніла латками. Окремої уваги заслуговувала сцена… Коли я туди залізла, то перелякалася, що під час танцю можу проломити хитке дерев’яне перекриття. Вона скрипіла, як старі двері. Доводилося вмикати музику гучніше, аби звуки катування підлоги не відволікали від репетиції. Позитиву додавали хіба що букети зі штучних квітів, розставлені по краях сцени. Та й ті були побиті міллю.

Інша справа – люди. Їхні посмішки та гостинність перекривали усі недоліки навколо. Вже за пів години я забула, що не місцева. Вивчила імена усіх жінок і підхоплювала кожен показаний ними рух. До речі, про Веселих Молодиць. Колектив нараховував шість осіб. Я та дівчина на ім’я Аня були наймолодшими серед них, тож самі розумієте, що з «молодицями» вони трохи перегнули палицю. Наприклад, нашому хореографу минулого місяця виповнилося п’ятдесят шість.

– Ти наче все життя танцюєш! – похвалила мене Раїса під час паузи. – Хоч зараз на концерт випускай.

Мені було приємно, проте насправді ніякого таланту я не мала. Просто рухи були настільки примітивними, що їх могла вивчити й собака. Вся фішка постановки полягала у міксі народного танцю із сучасним. Дупкою повиляла, руками помахала – ось тобі і шоу.

– Танці-танцями, а чай за розкладом! – дала команду керівниця клубу. – Я вже налила.

Мене запросили у кабінет, де на столі красувалися гори домашніх булочок, цукерок та печива.

– Треба ж якось втрачені калорії надолужувати, – пояснила Аня, помітивши мою посмішку. – Сідай, не соромся.

Не зважаючи на перестороги Богдана Романовича, жіночки не пліткували. Вони з таким ентузіазмом обговорювали майбутній День Села, що сил на інше просто не залишалося. Костюми, квіти, декорації, музичний супровід та сценарії – все це було куди цікавіше за особисте життя мого боса.

– Зазвичай Щасливе святкує з таким розмахом, що наступного дня ніхто й на роботу не виходить. Присягаюся, у місті подібного не відчуєш.

– Я вже це передчуваю.

– Для дітей теж розваги будуть, – зауважила Раїса. – Тож, приводь Марійку. Нехай з моїми побігає, розвіється трохи.

– Обов’язково. Після свого Дня Народження вона постійно згадує про Поліну з Антоном.

Я вже передчувала радість малої, коли та дізнається про нове свято. Семен Петрович казав, що раніше вони не відвідували подібні заходи, тому для неї це буде корисним досвідом. Соціалізація, все ж таки.

Директорка клубу якраз розповідала про те, як у неї під час виступу репнула спідниця. Жінки, закладаюся, чули цю історію сотню разів, та все одно хапалися за животи від сміху. У розпал веселощів до нас завітав хлопець, якого до цього часу я не бачила.

– Це мій молодший син, – представила його Рая. – Олександр.

– Саша, – виправив молодик, простягаючи мені долоню для привітання. – Репетиція, я так розумію, закінчилася? Можна ховати колонки?

– Він у нас звукачем підробляє, – пояснила Аня.

– За їжу, – Сашко схопив зі стола булку і запхав її до рота.

Зовні у ньому не було нічого особливого. Простий сільський парубок, мій ровесник. Загоріле обличчя, коротка стрижка та трохи кирпатий ніс. Проте він одразу викликав у мене симпатію через посмішку, котра не сходила з обличчя.

– Гаразд, дівки, – промовила директорка, збираючи чашки до купи. – Час закруглятися, бо в мене коза не здоєна. Катюш, ти ж прийдеш наступної неділі? Якраз генералку прогонимо.

– Без питань.

– Тоді домовилися.

Жіночки по черзі перецілувалися. Забрали свої речі та сунули до виходу.

– Катю, почекай! – покликав мене Сашко. – Ти не проти пройтися разом? Нам все одно по дорозі.

– Теж до Богдана Романовича йдеш?

– Боже збав, – хлопець демонстративно перехрестився. – Я живу по сусідству.

На вулиці якраз спала спека, починало сутеніти. У повітрі відчувався аромат вечірніх квітів, а обабіч дороги надривалися цвіркуни. У ту пору село здавалося затишним і спокійним. Саме те, що треба для вечірньої прогулянки.

– То як тобі працюється у Фородая? – запитав Сашко. Проходячи повз чиєсь подвір’я він підстрибнув на ходу й зірвав яблуко. – Не хочеш?

– Ні, дякую, – після пригощань у клубі я взагалі на їжу дивитися не могла. – Та як працюється… Нормально, в принципі. Марійка – дуже цікава дівчинка. Інколи нагадує мене в її віці.

– А її батько? На скільки мені відомо, він теж досить… цікавий.

Мені вистачило розуму не розпатякувати все, що думаю про Богдана Романовича, першому зустрічному.

– Про босів треба говорити, як про покійників. Або хороше, або зовсім нічого. Раптом, це він підіслав тебе шпигувати.

– Стосовно цього не хвилюйся. Ми з Богданом не спілкуємося. Власне, з ним більша половина села не спілкується, але я сильне за інших.

У Сашка прямо на лобі було написано, що він хоче, аби я запитала про причину ворожнечі.

– Чому так? – порадувала його.

– Бо воно хворе на голову. Місяць тому спустив на мене собаку, – хлопець вивернув ногу, демонструючи шрам від рваної рани. – А до цього коня в мого батька вкрав.

– Таки вкрав? – здивувалася я. Навіщо ледь не мільйонеру красти коня? У нього своїх цілий табун.

– Ага. Прийшов з рушницею та нахабно вивів жеребця зі стайні. Він вважає себе господарем цих земель, а тому безкарно робить усе, що заманеться. Ще зі школи терпіти його не можу.

 У мене складалося враження, що ніхто окрім дворецького не здатен й слова гарного про Фородая сказати. Якби я не знала його особисто, то могла б припустити, що місцеві просто заздрять йому. Але він і сам робив усе можливе, аби підтримувати образ поганця.

Сашко, хоч і старався поводитись, як джентльмен. До воріт мене не провів. Обмовився типу гидить ступати на територію Богдана Романовича, хоча насправді було помітно, що він його побоюється. Попрощалися на нейтральній ділянці та розійшлися.