~ 9 ~

Марійка відсунула книжку та подивилася на мене з-під лоба.

– Якщо я розкажу його з першого разу, то мені можна буде пограти на планшеті?

– Без питань. З тебе – вірш, з мене – планшет.

– Ну добре…

Вона піднялася зі стільця, розправила спідницю та почала так голосно, наче хотіла, щоб її почули усі тварини на фермі:

– В білу хмарку, ніби в кошик. Цілий день збирався дощик, – вона почухала носа та насупилася, згадуючи наступні рядки. – Потім вітерець у ліс. Дощик в кошику поніс!

Я поаплодувала малій.

 – Ось бачиш! Вірші – це не так вже й складно.

– Тепер у мене буде хороша пам’ять?

– Ну якщо вчитимеш ще, то обов’язково. Цей перший, він коротесенький. Наступного разу я підберу довший.

– А зараз планшет!

– Гаразд, бери. Але ненадовго, домовилися?

Дівчинка вже не чула мене. Вона чкурнула у вітальню, де на верхній поличці книжкової шафи на неї чекала іграшка. Дивина, та, не значи жодної букви, Марійка змогла завантажити на той планшет десяток ігор. До мого приїзду гаджет був чимось на кшталт чарівної палички. Вмикаєш, і можеш забути про дитину на кілька годин. Я вирішила не відбирати його насильно, щоб знову не перетворитися на ворога. Стала зменшувати час використання поступово.

– Ви вже закінчили? – у дитячу зайшов Богдан Романович. Поряд з мініатюрним ліжком дівчинки, ще й у строкатій червоній сорочці, він скидався на казкового лісоруба.

– Так.

– Хотів нагадати, що завтра Машу забирає бабуся.

– Пам’ятаю, – кивнула я. Попереду був мій перший вихідний. Хіба про таке забудеш?

– Вона забере її десь о десятій і поверне зранку в понеділок.

– Добре.

Фородай замовчав. Я вдала, наче зайнята своїми справами, щоб не дивитися у його бік, проте фізично відчувала погляд чоловіка на собі. Прохолодне поколювання пройшлося по спині та зупинилося в області потилиці.

– Ви досі сердитесь? – запитав бородань.

– Ні, – збрехала я.

– Це добре… бо мені хотілося знати, – він прокашлявся. – Хотілося дізнатися…

Я не вірила власним вухам. Богдан Романович зламався? Куди подівалася його пиха?

– Що?

– Нічого! – він знову повернувся в амплуа грубіяна. – Просто попереджаю, щоб у свій вихідний ви не муляли мені очі.

– Я й не збиралася.

– Ну і добре.

Відфутболивши іграшку, що попала йому під ноги, Фородай вийшов.

– Богдан зовсім забув, як слід поводитися із жінками, – почулося над вухом. Я здригнулася і ледь не перекинула дитячий столик.

– Семене Петровичу! А ви звідки тут узялися? – вигукнула хапаючись за серце.

– Пил протирав. І трішки підслухував, – щиросердно зізнався дворецький. – Гадаю, ви йому подобаєтесь.

– Пфф… – мені стало смішно. – Звідки такі теорії?

– Я помічаю деталі.

– А мені здається, що ви більше фантазуєте. Киньте цю марну справу. Тут нема, про що говорити.

– Та я взагалі мовчу. Пил собі тихенько протираю та й все.

Зрозумівши, що нічого цікавого тут більше не почуєш, дворецький хутко кинув прибирання та узявся до інших справ. Однак, щойно один чоловік зник, повернувся інший. Фородай перестрів мене у коридорі й з кам’яним обличчям простягнув білий конверт.

– Передайте це її бабусі.

– А що там?

– Не ваша справа.

– То навіщо доручаєте мені те, що мене не стосується?

– Щоб ви спитали.

– Ну я й питаю.

– Ай, ну вас! – він висмикнув конверт з моїх долонь. – Петрович передасть.

У моїй голові знову пролунали слова дворецького. Поведінка Богдана Романовича була дивною. Він і так здавався мені ненормальним, але того дня симптоми загострилися. Поведінка чоловіка почала насторожувати. Якби йому було тринадцять років, то й дійсно можна було б припустити, що він закохався. Але ж переді мною стояв зрілий, досвідчений чоловік… Чи ні? До того моменту я й не замислювалася над віком свого боса. За рослинністю на обличчі було важко вирахувати навіть приблизний рік його народження.

– Богдане Романовичу, можна особисте питання? – ну а що? Це ж у жінок про подібне не цікавляться. Тонка душевна організація фермера мала витримати такий удар.

– Ну спробуйте.

Чоловік намагався виглядати самовпевненим, але те, як він м’яв у пальцях конверт, видавало його справжній стан.

– Скільки вам років?

– Тридцять три.

В мене очі на лоба полізли. Такий молодий? Ніколи б не подумала, що між нами настільки маленька різниця.

– Чесно?

– Так. А чому ви дивуєтесь?

– Думала більше. Ваш імідж додає років.

– Не подобається мій вигляд? – це прозвучало якось загрозливо. Я навіть замислилася, чи варто відповідати правду.

– Та мені взагалі байдуже.

– Якщо вас лякає моя борода…

– Кажу ж, мені байдуже.

– Я можу й поголитися. Хоч завтра…

– Робіть, що хочете! – я починала ніяковіти.

– А що ви робитимете завтра?

Наша розмова ставала все дивнішою. Навіть, коли він сварився, я почувалася комфортніше. Тут же кожна секунда тягнулася, мов година.

– Завтра я… Завтра я пробуюсь у Веселих Молодицях та не муляю вам очі.

Фородай здійняв брови.

– Нащо вам здалися ті Молодиці?

– Для розваги.

– А вам тут сумно?

– З вами – ні, – кинула я, перед тим, як подумати. – Тобто… Мені треба йти до дитини!

Богдан Романович розгублено сховав руки в кишені.

– Мені теж треба… до баранів робітників. До баранів. Робітники не барани. Хоча дехто з них, звісно, ще той баран… Досить базікати! Врешті, я вас не для цього наймав.

Фородай поправив капелюха й впевнено пройшов повз мене.

– Богдане Романовичу!

– Що знову?

– Там моя кімната.

Чоловік зупинився, озирнувся.

– Я знаю… – промовив він собі під носа. – Просто хотів перевірити… Поріг. Вас влаштовує поріг?

– Абсолютно.