~ 8 ~

Новий день приніс нові сюрпризи. Я прокинулася, привела себе до ладу й о восьмій годині ранку пішла будити Марійку. Постукала у двері, потім зазирнула в кімнату.

– Час прокидатися, сонько маленьке! – промовила до… порожнього ліжка.

Мене охопила паніка. Щиро сподіваючись, що застану Марійку за мультиками у вітальні, я побігла сходами вниз. Чуда не трапилося, там все так же панував безлад. От тільки моєї підопічної серед нього не було.

– Семене Петровичу! – забігла у кухню. – Ви Машу не бачили?

– Ні, – знизав плечима дворецький. – Каву будете?

– Не буду!

Я вирішила перевірити господарське подвір’я. Можливо, дівчинка пішла дивитися, як годують тварин. Робітники поралися у звичному ритмі. Хтось носив сіно, хтось чистив загони, а групка осіб обступила дівчину, котра, здається, проводила майстер-клас по стрижці баранів. Краще б Фородая підстригла…

– Вибачте! Агов, народ! – вигукнула, перекрикуючи дзижчання машинки. – Марійка сюди не приходила?

Кілька жінок здивовано плеснули в долоні.

– Ви що, дитину загубили? – запитала одна з них.

– Здається…

– Її тут не було. Ми з п’ятої ранку на роботі, помітили б.

Я схопилася за голову. Від хвилювання почали тремтіти руки. Про всяк випадок я оббігла все довкола, зазирнула у кожний сарай, навіть у те бридке царство равликів. Будь я в місті, то б викликала поліцію, але чи спрацює це в селі, де дільничний підробляє у Фородая пастухом? Точно ні.

Вирішила звернутися за допомогою до самого Богдана Романовича. У той момент мені було абсолютно байдуже, що той з пересердя може закопати мене у перегній. Турбувала тільки безпека дівчинки.

– Де Богдан Романович?! – заволала на всю горлянку. – Де він?

Якийсь чоловік вказав рукою в напрямку городу. Не гаючи ані хвилини, я вирушила туди. Босоніжки застрягали у пухкій землі, між пальців забивався пил. Для повнити вражень мені треба було тільки впасти у той чорнозем. Що, власне, я і зробила, коли перечепилася через гарбузове гудиння.

– Відразу видно, що ви виросли на балконі, – промовив Фородай. Тінь від його ведмежої статури закрила сонце. На душі стало ще тривожніше, тому коли він простягнув руку, щоб допомогти підвестися, я лише відсахнулася.

– Богдане Романовичу, Марійка зникла! – повідомила, намагаючись ігнорувати тремтіння у голосі. – Я все перевірила, її ніде немає! Робітники не бачили.

– А хіба ви не повинні були приглядати за нею?

– Я не думала, що вона прокинеться так рано. Тим паче після вечірки… Та це зараз не важливо. Допоможіть знайти її, а потім сваріться, скільки душі завгодно.

– Нічого з нею не станеться, – відмахнувся Фородай. – Село маленьке, ставки тут не глибокі, ліс не густий… Як пішла, так і повернеться.

Мене наче по голові вдарили. Якусь мить я ошелешено дивилася на бороданя. Мені хотілося збагнути, чи є у цього опудала хоч якесь серце. Його дитина зникла! Для будь-якого нормального батька це було б катастрофою, але не для Богдана Романовича. Він стояв посеред свого царства та посміхався, спостерігаючи мою реакцію.

– Ви – бездушний мішок добрива! – вигукнула, наповнюючись люттю. – Та хіба ж так можна?! Вона маленька дівчинка! Увімкніть нарешті мозок!

– Катерино!

По щоках покотилися сльози. У той момент я пригадала своє дитинство. Мій батько помер, коли мені було сім. Я настільки важко переживала його втрату, що на якийсь період замкнулася у собі й не розмовляла. Бідна мама спустила останні заощадження на дитячих психологів та мою реабілітацію. Але справа не в цьому… Все життя у мені жевріла мрія, щоб сталося диво і я могла провести ще бодай один день зі своїм татом. Навіть зараз, коли я виросла, у душі залишається порожнеча, як згадка про непоправну втрату. У Марійки батько живий і здоровий, він завжди десь неподалік. Але донька йому байдужа. Дівчинка поки замала, щоб це збагнути, та з роками вона почне відчувати те ж саме, що й я. Ось це найстрашніше.

– Залишайтесь тут та милуйтесь своїм дурним городом, а я шукатиму Машу! Який же ви…

Довелося стиснути губи, щоб не обізвати Фородая покидьком. Я витерла сльози, розмазавши по обличчю землю, якою забруднила долоні. Байдуже.

– Катерино, – повторив чоловік, давлячись від сміху.

– Я не бажаю розмовляти з вами!

Вже хотіла йти геть, збирати пошукову команду, як Богдан Романович спіймав мене за лікоть.

– Ви довірливі, як теля! Я пожартував.

– Що? – я зупинилася.

– Маша спить у моєму кабінеті.

– Я заходила туди, там порожньо!

– В іншому, – він кивнув на споруду позаду мене. – На світанку в її улюбленої поні народилося дитинча. Увесь цей час Маша не відходила він нього. Тільки годину, як заснула.

– Правда? Чому ж ніхто з робітників її не бачив?..

– Ну… – фермер присоромлено почухав бороду. – Вочевидь, через те, що я наказав мовчати. Хотів розіграти вас.

Моя нервова система луснула навпіл. Я схопила з грядки помідор та жбурнула його в Фородая.

– Бісів гуморист! Я ледь не посивіла!

– Та годі, – веселився велетень, ухиляючись від овочевої атаки. – Годі нищити мій врожай! Серйозно, вирахую з гонорару! Не рвіть той патисон, він ще не дозрів! Катерино!

Клята рослина і так не піддавалася, тільки подряпала мені руки. Я кинула спроби завдати удару жартівнику. З останніх сил зібрала волю в кулак та вдихнула побільше повітря.

– Чекатиму Марійку в будинку!

– Ніколи б не подумав, що у такій тендітній жінці може поміститися стільки злості, – промовив Богдан Романович. – У вас аж вуха горять.

– То алергія на вас!

Розвернулася та побігла якомога далі від того бовдура. Бос мрії, нічого не скажеш.