~ 6 ~

Семен Петрович поставився до свята Марійки з більшою відповідальністю, ніж її батько. Він, навіть, погодився приглянути за малою, поки я бігала у магазин за повітряними кульками. Звісно, ані плакатів, ані святкових ковпачків, ані гірлянд з привітаннями в селі не продавали, тому довелося виділити на це кілька ватманів із власних запасів.

Я домальовувала зайчика з букетом квітів та позіхала. На годиннику було далеко на північ, а у нас попереду залишалася купа роботи. Дворецький не скаржився, але й без цього по ньому було видно, що чоловік втомлений. Мені стало трохи шкода його.

– Я можу закінчити сама, – запропонувала, кидаючи пензлики у воду. – Ви йдіть спочивати.

– І не мрійте, – посміхнувся старий. – Не хочу, щоб усі лаври дісталися вам.

Не знаю, про які лаври казав чоловік, та поки що я отримувала тільки зауваження від хазяїна будинку. Він разів п’ять визирав зі своєї спальні, кидав скептичний погляд на кульки та щоразу казав:

– Ви ще довго будете скрипіти? Заснути неможливо!

Оптимістка за вдачею, я щиро сподівалася, що насправді йому було цікаво, просто гордість і пиха не дозволяли зізнатися у цьому.

Через годину я нарешті змогла сказати, що задоволена своєю роботою. Кімната майоріла різнокольоровими прапорцями, підлогу вкривав цілий килим із кульок, а зі стін посміхалися зайченята – єдині тваринки, яких я більш-менш нормально малюю.

– Дякую за допомогу, Семене Петровичу! – промовила до дворецького. – А… ви таки здалися.

Дворецький заснув прямо в кріслі. Я чомусь посоромилася будити його. Лише подумки побажала приємних снів та пішла до себе. Ноги ледве дісталися ліжка.

Здавалося, я тільки-но заплющила очі, навіть сон не встигла подивитися, як хтось безжалісно постукав у двері. У затуманеній реальності намацала телефон та подивилася на час – чверть години до будильника. З полегшенням зарилася обличчям у подушки, але знову почула стукіт.

– Катерино? – голос Фородая ні з чим не сплутаєш. З переляку я так збадьорилася, наче у холодну воду пірнула. – Ви спите?

Зібравши волю в кулак я піднялася з ліжка та пішла відчиняти.

– Добрий ранок, – промовила на автоматі.

Фермер був одягнений у діловий костюм. Я щиро здивувалася: борода акуратно розчесана, брови в порядку, принаймні не схожі на кущі, ще б прибрати той дурнуватий ковбойський капелюх… Я починала підозрювати, що під ним чоловік ховає лисину. Як би там не було, на честь Дня Народження донечки він постарався виглядати презентабельно. Так я думала, поки здоровань не заговорив:

– Мене не буде до завтра, – одним махом йому вдалося розвіяти всі мої сподівання.

– Тобто? – не зрозуміла я.

Фородай закотив очі.

– Це означає, що я поїду з дому і повернусь, коли почнеться інша доба.

– Я знаю, що таке «завтра».

– Тоді чому питаєте?

– Тому ви все пропустите!

– Я все пропущу, якщо залишуся тут. Маю підписати важливий контракт.

– Важливіший за… – я так і не встигла сказати «Марійку».

– Вам саме час замовкнути, – перебив Фородай. – Я прийшов не для того, аби вислухувати ваші чергові повчання. Просто хотів попередити, що о десятій прийде бабуся Маші. Вона віддасть подарунок і вшиється. Ваша задача не затримувати її. Ніяких «посидьте з дитиною» чи «з’їжте тортика». Вам зрозуміло?

– Та недуже. Може, ви поясните?

– А, може, ви просто зробите так, як вам веліли? – обрубав Богдан Романович.

Мені ніяк не вдавалося поладнати з тарганами в голові цього бороданя, а здійснити це з просоння взагалі було неможливо. Та й сперечатися не мала настрою.

– Добре.

– Буду дуже вдячний.

Долю секунди він роздивлявся мою піжаму, потім зітхнув і, зачинивши двері прямо перед носом, пішов геть. Я була зла, але не здивована. Якщо подивитися на ситуацію з іншого боку, то без контролю Фородая мені вдасться зробити по-справжньому веселу вечірку для Маші.

Все починалося досить мило. Марійка запищала від радості, коли побачила наш з Петровичем сюрприз. На емоціях вона навіть обійняла мене, а я насилу втрималася, щоб не розревітися від розчулення. Потім я допомогла іменинниці переодягнутися у святкову сукню, зробила зачіску і дозволила «напшикатися» своїми парфумами.

Антон і Поліна принесли букет майорів та, старанно перев’язану стрічкою, скарбничку у вигляді кота. Мене приємно вразило те, що, розбещена дорогими іграшками, Марійка зраділа такому простенькому подарунку. Вона вмить побігла до себе в кімнату, щоб відшукати монети.

– На що збиратимеш гроші? – запитала я, коли в скарбничку опустилися перші заощадження.

Дівчинка не роздумувала ані хвилини:

– Куплю якісну селітру, бо Вітьок якесь лайно замовив.

І де вона могла таке почути? Я вперше зустріла дитину, яка у шість років збирає кошти на селітру. Дідько, та я навіть не знала, що воно таке!

– Давай, не будемо вживати слово «лайно», – попросила, коли трохи відійшла від шоку.

– Чому?

– Бо такій красуні не личать подібні вирази.

– Ну гаразд, – знизала плечиками дівчинка.

Мій педагогічний досвіт був не таким вже й великим, але до того дня я вважала, наче розуміюся на дітях. Саме тому впевнено заявила господарю, що без проблем впораюся з трьома. З рештою, у школі викладала для двадцятьох. Ага, ось тільки я забула врахувати той факт, що ці троє не на навчання прийшли, а в повний відрив. Період сором’язливості минув занадто швидко й не встигли ми з Семеном Петровичем перевести подих, як ці шибеники перетворилися на буревій, що  зносив усе своєму шляху.

– Так, дівчатам Коли більше не наливати, – сказала я, беручись розмотувати туалетний папір, у який Марійка та Поля закували Антона.

– Він мумія! – пояснила іменинниця.

– Унітазна мумія, – додала Поліна.

Як виявилося пізніше, до цього хлопець встиг побути сніговиком. А для повноти образу використав піну для гоління Богдана Романовича. І це при тому, що вони залишилися без нагляду всього пару хвилин, поки я бігала відчиняти бабусі.