Наступного дня все почало налагоджуватись. Шляхом довгих переговорів мені таки вдалося отримати прощення Марійки. Не знаю, що саме спонукало її прийняти таке рішення. Може, дійсно зрозуміла, що я скоїла вбивство ненавмисно. А, може, їй і самій набридло ворогувати. Все ж таки дитині важко вести війну, коли твій ворог має повну коробку цікавинок. Я завжди витрачала левову частку заробітку на роздатний матеріал. З різними наліпками, яскравими картками та фломастерами уроки перетворювалися на гру, від якої і я сама отримувала задоволення. Якби там не було, але ми закопали сокиру війни й перейшли до наступного етапу – навчання.
Дівчинка виявилася досить здібною, але педагогічно запущеною. Її база знань була катастрофічно маленькою. Марійка насилу рахувала до п’яти, могла назвати лише кілька літер з алфавіту та жодного разу не вчила вірша на пам’ять. Їй було важко ідентифікувати цифру з її значенням, а додавання та віднімання взагалі залишалося поза межею розуміння. Проте логіці й обізнаності навколишнього середовища Марійці не було рівних. У тому, що стосувалося «дорослих» справ, вона почувалася як риба у воді.
– Ось дивись, на фермі жила одна корова, – я почепила магнітну фігурку на дошку, – до неї в гості прийшла ще одна. Разом…
– Корови не ходять у гості, – перебила дівчинка. – Їх водять на пасовище та до биків на спарювання. Більше нікуди.
На хвилину в мене пропав дар мовлення. І таке повторювалося ще кілька разів, поки я не звикла до Марійчиної обізнаності. Вона могла назвати десяток порід коней, знала, коли стрижуть овець та навіщо каструють поросят. Вона жадібно всотувала усе, що чула від батька і його робітників на фермі. Впевнена, якби ж ті говорили про абетку, то Марійка вже б давно читала книжки.
– Ще довго? – скиглила мала, не дійшовши й до середини рядка прописів. – Я вже втомилася.
– Так швидко?
– Угу. Хочу води і їсти.
– Але ж ми тільки почали! – згідно з моїм годинником заняття тривало менше п’ятнадцяти хвилин.
– А у мене вже спинка болить.
Я зрозуміла, що з таким настроєм діло не піде. Краще зробити перерву, ніж мучити і себе, і дитину.
– Гаразд, – здалася. – Зараз перекусимо, й погуляємо надворі.
– Ура! – біль у спині магічним чином зник.
– Тільки пообіцяй, що ввечері допишеш.
Радість стухла.
– Гаразд…
Марійка побігла на кухню тероризувати Семена Петровича, а я тим часом повідкривала вікна у дитячій, щоб впустити свіжого повітря. До моїх вух відразу долетіла добірна лайка хазяїна ферми. В мене аж вуха у трубочку звернулися. Він так голосно розмовляв телефоном, що здавалося, наче я знаходжуся не на другому поверсі, а у його кабінеті. Треба було забирати з дому дитину, щоб і вона не наслухалася зайвого.
Ми запаслися свіжим печивом, ще теплим ягідним компотом та вирушили на прогулянку. Село Щасливе можна було обійти пішки приблизно за сорок хвилин. Людей у ньому проживало небагато, проте всі, кого ми зустрічали, віталися та пропонували допомогу. Один чоловік люб’язно показав, дорогу до магазину, інший дав номер водія автобуса на випадок, якщо я вирішу поїхати в місто, а бабуся, котра випасала гусей, вручила нам з Марійкою по яблуку зі свого садка. Я була приємно вражена. У забутому Богом селі на околиці області виявилося так душевно і затишно, що й на серці потеплішало. Щасливе нагадувало маленьке казкове королівство, де бідні селяни жили у мирі й злагоді, а грізний король, що сховався у своєму замку, наводив страх на кожного, хто насмілиться подивитися у його бік. Король – Фородай Богдан Романович.
Ми дісталися центральної вулиці. Біля зачиненої школи я помітила щось на кшталт дитячого майданчика. Каруселі поржавіли, гойдалки нещадно скрипіли, проте навіть такі «атракціони» викликали цікавість у Марійки. Вона залазила на гірку та, дзвінко сміючись, злітала з неї прямо у пожовклу траву.
На веселощі прибігли ще двоє дітлахів. Судячи із зовнішності – братик і сестричка. Дівчинка була приблизно того ж віку, що й Марійка, а хлопчик на кілька років старший.
– Привіт! – звернулися вони до моєї підопічної. – А як тебе звати?
Дівчинка насторожилася. Напевно, вона не звикла до компанії однолітків, тому подібна увага викликала у неї суперечливі почуття. Марійка подивилася на мене, ніби питала дозволу заговорити, а я знову відчула злість на її батька. Затуркав малу вкрай.
Слідом за дітьми на майданчик завітала і їхня бабуся. Це була приємна жіночка років п’ятдесяти на вигляд, може трохи старша.
– Доброго дня, – промовила вона, опускаючись на лавку в затінку дерев. – Ми вам не заважатимемо?
– Ні, що ви! – посміхнулася я. – Мене звати Катя.
– Няня Маші, знаю, – вона розвела руками. – Не дивуйтесь. Тут всі про всіх знають. Я – Раїса, а ці двоє – Поліна і Антон. Донька привезла на канікули до баби з дідом.
Поліна впевнено узяла Марійку за руку.
– А ти швидко бігаєш? – запитала вона.
– Ну… – Марійка розгубила усю ту впевненість, яку демонструвала у спілкуванні зі мною. – Так.
– Давай, хто перший до того стовпа?
– Давай, – знизала плечима дівчинка.
Малі побігли гратися. Я не відривала погляду від Марійки, бо переймалася тим, чи вдасться їй здружитися з Поліною та Антоном. Проте хвилювалася марно. Вже за кілька хвилин вони почали ловити метеликів, стрибати по напівзакопаних у землю шинам та пищати від захвату.
– Бачите, як добре вийшло! – раділа Раїса. – А я боялася, що моїм тут нудно буде. Навіть у голову не прийшло познайомити їх з фермерською малою.
– Чому ж?
– Та… – жінка притихла, вагаючись, чи варто говорити про мого боса. Проте бажання потеревенити було сильнішим за неї. – Богдан рідко випускає її за двір. Жодного разу не бачила, щоб вона ось так бігала… на волі. Кілька разів зустрічала у магазині з бабусею, то й усі прогулянки.
– У нього досить дивна стратегія виховання. Я спробую це змінити, якщо, звісно, не виженуть.