~ 2 ~

Як я і передбачала, кімната дівчинки була завалена іграшками. Їх виявилося настільки багато, що вистачило б на невеличкий дитячий садочок. Обділені увагою ляльки валялися на підлозі, м’які звірята не поміщалися на поличках й гіркою лежали на краю ліжка, а посуд, конструктор та пазли змішалися в одну збірну солянку. Богдан Романович засипав доньку подарунками, які вже давно втратили для неї цінність. Я подумки зробила нотатку, що найближчим часом маю відсортувати цей мотлох та більшу половину тимчасово сховати в інше місце.

– Марійко? – покликала дівчинку, котра зосереджено ковиряла морозиво ложкою. – До тебе можна?

Дівчинка підняла очі й зосереджено подивилася на мене. Від свого батька вона перейняла темне волосся та карі, майже чорні, очі. 

– Ви вже зайшли. Без дозволу, – промовила вона, копіюючи інтонацію Богдана Романовича. – Більше так не робіть.

– Врахую, – їй вдалося присоромити мене, –  дякую.

– Як вас називати? 

– Можна просто Катя.

– Ясно.

Дівчинка повернулася до морозива. Я теж перестала бути цікавою для неї.

– Пропоную відкласти навчання на завтра, а сьогоднішній вечір присвятимо знайомству. 

– Ми вже познайомилися.

– Але я хочу дізнатися про тебе більше. Що ти любиш? Чим захоплюєшся? Про що мрієш?

Дівчинка важко зітхнула. Питання здалися їй занадто нудними.

– Може, краще, прогуляємось? – запропонувала вона. – Я покажу вам ферму.

– Чудова ідея!

Я зраділа, що Марійка таки погодилася піти на контакт. Залишила її доїдати, а сама побігла в сусідню кімнату, щоб переодягнутися. Мій дорожній костюм абсолютно не личив будинку, в якому я відтепер працюватиму. Перебравши усі з наявних суконь, я обрала ту, котра найменше пом’ялася. Блакитну з тюльпанами. Привела до ладу зачіску, й посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі, аби підняти свій бойовий дух. 

Марійка чекала в коридорі. Вона скептично оглянула мій новий образ.

– Ваше волосся схоже на кульбабу, – зауважила вона.

Ну тут вже було гріх ображатися. Мої кучері дійсно привертали увагу. Вони постійно вибивалися з пучка й стирчали як заманеться. У всякому разі “кульбаба” було приємніше за звичне “пудель”.

– Так і є, – кивнула я. – Ну що? Готова стати моїм гідом?

– Ким?

– Гід – це людина, котра проводить екскурсії.

– А, ну добре.

Дівчинка узяла мене за руку й діловито повела на вулицю. Ми пройшли повз клумби, садові статуї та альтанки, проте я не розгледіла ані пісочниці, ані гойдалки. Дивно, що на такому великому подвір’ї не знайшлося місця для дитячого майданчика.

– Тепер найцікавіше, – піднявшись навшпиньки, Марійка відсунула засув на хвіртці, за котрою ховалися господарські прибудови. – Тільки будьте обережні, бо індики іноді смикають за спідницю.

Ми опинилися в абсолютно іншому вимірі. Всюди, куди не глянь, були тварини. Починаючи з нутрій і закінчуючи милими поні. Усі вони мешкали в таких просторих загонах, якими міг похвалитися далеко не кожен еко-парк. Свійські птахи прогулювалися прямо під ногами. Зліва від мене розпорошив хвіст розкішний павич, а повз нього пролетіла зграйка білосніжних голубів. Робітників було не менше, проте ніхто з них не звертав уваги на дівчинку. Лише кілька чоловіків кинули погляд у мій бік, але й ті вмить повернулися до своїх справ.

– Мабуть, цікаво мати власний зоопарк!

Дівчинка хмикнула. 

– Тут живуть тільки елітні породи свійських тварин, – по-дорослому пояснила вона. – Їх вирощують на продаж. Інша частина ферми в полі, мене туди не пускають.

– А що там? – мою увагу привернула скляна будівля. Вона нагадувала теплицю, проте всередині виднілися ящики подібні до вуликів. Я не дуже розумілася на сільському господарстві, проте знала, що бджіл тримають на свіжому повітрі, принаймні влітку.

– Равлики, – її очі загорілися. – Там є і мій! Ходімо, вигуляємо його.

Я ледве наздоганяла Марійку. Серед тварин та почувалася у своїй стихії, чого вже точно не скажеш про мене. Намагаючись не вступити у послід, щоб не забруднити кеди, я рухалася немов по мінному полю. Нарешті ми дісталися окремого філіалу господарства. 

Хоч скляний замок і провітрювався, але дихати в ньому було досить важко. У ніс вдарив неприємний запах, що нагадував суміш багна та брудних шкарпеток. Равлики ховалися у тіні дерев’яних рамок й з першого погляду їх не було помітно, проте від шарудіння панцирів закладало вуха. Марійка, здавалося, зовсім не помічала цих незручностей. Вона підійшла до шухляди з інвентарем й дістала звідти трилітрову банку. 

Мені до горлянки підкотила нудота. Якщо інші равлики були величиною з гривневу монету, то улюбленець Маші виглядав на їх фоні гігантом. Таких використовують для ліфтинг-процедур в індустрії краси. Не знаю, як жінки погоджуються посадити на своє обличчя подібну мерзоту. Ще й гроші за це платять.

– Це – Пінкі-Пай, – познайомила нас Маша. – Раніше вона жила у моїй кімнаті, проте їй там було сумно. Семен Петрович порадив переселити її сюди, до родичів.

Старий хитрун! Мабуть, просто вигадав спосіб здихатися цього монстра з хати. 

– Вона гарна, – підіграла я. 

– Так, – Марійка насилу відірвала равлика від скла. – дуже гарна.

На щастя, ми залишили те приміщення. Я з насолодою вдихнула свіже повітря й заприсягнулася, що більше ніколи туди не повернусь. Може, як делікатес равлики і смакують, проте живими вони здаються занадто бридкими.

– Пінкі сказала, що хоче до тебе на ручки! – ошелешила Марійка.

– Е… а ти впевнена, що вона сказала саме це? 

– Авжеш! Ти їй подобаєшся.

Переді мною постав нелегкий вибір. Щоб викликати довіру в дитини, я мала перебороти огиду й таки узяти її улюбленця. Проте кожна клітина мого тіла противилася цьому рішенню. 

– Ну… – я не вірила, що роблю це. – Тільки ненадовго.

Дівчинка посадила равлика мені на долоню. Я до останнього сподівалася, що той перелякається й закриється у своїй раковині. Та де там! Воно вилізло ще дужче, висунуло чи то роги, чи то очі й подивилося мені в саму душу.