~ 1 ~

Серце для опудала

Мовчазний водій пильно вдивлявся в дорогу. Подеколи його важкий погляд ковзав по мені крізь дзеркало заднього виду, й у ті моменти атмосфера ставала ще напруженішою. Подорожувати з таким супутником – справжнє випробування. Здавалося, ніби мене везуть не на роботу, а на довічне ув’язнення за якийсь тяжкий злочин. Хіба що автозак був трохи просторішим, а сидіння – шкіряними. Я полишила спроби завести розмову й перемкнула свою увагу на пейзажі за вікном. Чим більше ми віддалялися від міста, тим більше смутку наганяла природа. Дерев ставало менше, лише де-не-де виднілися старі акації. Обабіч траси розповзлися нескінченні поля з кукурудзою та соняшником. Ми перетнули кордон чергового села, дорога перетворилася на американські гірки. Водій викручував кермо, рятуючи колеса від позапланового краш-тесту, а мене від цього почало захитувати. До всього ще й голова розболілася.

– Ще далеко? – запитала я, висовуючи обличчя з вікна, щоб схопити ковток свіжого повітря.

– Ні, – озвався чоловік, – за пару кілометрів закінчиться асфальт. Це означає, що ми приїхали.

Село неасфальтоване, авжеш. Саме так можна було описати те місце, де я мала провести наступні три місяці. Цей контракт підвернувся зовсім неочікувано. Я працювала вчителькою молодших класів й обожнювала свою роботу, проте заробітна плата ледь-ледь покривала оренду квартири на задвірках Запоріжжя. Що вже казати про інші витрати? Довелось звернутися в агенцію з добору гувернанток, саме вона й завела мене так далеко за межі цивілізації.

Скоро показалося нове поселення. Змучений життям вказівник похилився набік, але я встигла прочитати напис: «Ласкаво просимо в село Щасливе». Саме те, що вказувалася у договорі. Я припала до вікна, щоб краще розгледіти свою тимчасову домівку. Маленькі цегляні будиночки ховалися у затінку фруктових садів та виноградних арк. На подвір’ях поралися господарі, а за воротами на лавках сиділи бабусі з котиками на колінах. Ми проїхали центральною вулицею, повз два магазини, аптеку та заколочену школу. Остання зачепила мене за живе. З розмірів приміщення було зрозуміло, що колись там навчалося досить багато дітлахів. Проте всі вони вже виросли й розлетілися в пошуках більш заможного життя.

Водій збавив швидкість, звернув на глиняну дорогу посеред степу й направився до угіддя, котре сильно виділялося на фоні інших. Обнесений високим парканом, над Щасливим височів новенький триповерховий будинок. Він виглядав настільки незвично, що здавалося, ніби невмілий майстер фотошопу просто вирізав його з Конче-Заспи й вставив у Щасливе.

– На місці.

Ми зупинились перед кованими воротами, яким саме місце прикрашати храм у столиці. Ті автоматично відчинилися, а разом з ними посунулася й моя щелепа. Якби я знала, що наймаюся до такого багатія, то попросила б ще більшу зарплатню.

Поки я дивувалася фігурним кущам, ставку з золотими рибками та смарагдовим газонам, водій загнав авто у гараж, й повернувся до мене разом із валізами.

– Я проведу вас у будинок, – промовив він, почухавши густу чорну бороду.

– Постривайте, – я знизила голос до шепоту. – А чим тутешній хазяїн заробляє на життя?

– Фермерством.

Я сприйняла відповідь за жарт і розсміялася.

– Хіба що в нього плантації марихуани.

Чоловік насунув старомодного капелюха на брови. З самої першої зустрічі я ніяк не могла пригадати, кого він мені нагадує, аж раптом прозріла. Лісник Ґагрід із «Гаррі Поттера». Хіба що трохи молодший.

 – А ви точно вчителька? – з підозрою запитав він.

– Точно.

– Сподіваюся, у розмовах з моєю донькою ви уникатимете згадок про наркотики.

Я відкрила рота. Оце так ляпнула. Чомусь мені навіть на думку не спадало, що водій може виявитися тим самим роботодавцем. Ми жодного разу не бачилися, фотокартками не обмінювалися, а співбесіду провели телефоном.

– Ви… То це я до вас найнялася?

У паніці спробувала пригадати, як багато дурниць встигла бовкнути дорогою. Наче, нічого катастрофічного.

– Так.

Чоловік був небагатослівний. Мені з такими завжди важко знайти спільну мову. Довгі паузи у діалогах додають ніяковості, я починаю панікувати й забуваю, що взагалі хотіла сказати. А тут ще й пристойне перше враження треба справити. Тобто, друге.

Я вирівняла спину, пригладила волосся й прокашлялася.

– Тоді будьмо знайомі. Мене звати Катерина Олександрівна.

– Я пам’ятаю, – відрубав чоловік.

Він узяв мої речі й направився в сторону будинку. Я побігла за ним, попутно шукаючи в телефоні нотатку з його іменем. Точно, Богдан Романович. Донька – Марія.

– У вас дуже гарно! Самі працювали над ландшафтним дизайном?

– В мене немає на це часу.

– Ясно… – розмова не клеїлася, як не крути. – Перш ніж знайомитись з Марійкою, я б хотіла уточнити деякі деталі стосовно графіка і…

Богдан Романович зупинився перед дверима якраз за мить до того, як їх відчинили. На порозі стояв дворецький. Це був сивий дідусь років під сімдесят, проте іскри в його очах дозволяли списати десяток-другий. Помітивши мене, він посміхнувся.

– Вітаю на нашій фермі! – перша приємна людина, що трапилася мені того дня. – Сподіваюся, вам тут сподобається.

– Неодмінно! Я дуже рада…

Хазяїн перервав і без того коротку бесіду:

– Ваша кімната – сусідня з Марійчиною. Семен віднесе багаж.

Я не хотіла навантажувати дворецького зайвою роботою. Мені було шкода його спину, адже здавалося, що мої валізи важили понад тону. Проте не встигла я і рота відкрити, як дідусь підхопив їх в обидві руки й чкурнув сходами вгору.

– Сідайте, – запропонував, ні, наказав Богдан Романович, вказуючи на диван поруч. Я опустилася на краєчок сидіння, а він впав у крісло навпроти. – Тепер коротко про вашу роботу. Працюєте шість днів на тиждень. У неділю Машку забирає бабуся. Проживання тут – обов’язкова умова. Дівчинці не вистачає жіночої компанії, тому ви зобов’язані надолужити це своєю присутністю.