Глава 9

 Після вчорашніх психів, зранку я розвернула активну діяльність. Розпочала з Асти. Той нервозик, спочатку з’їв моїх нервів, але потім ми з ним обоє думали. Аста зануда, але на нього можна покластися. Й раз вже відхреститися від мене ніяк, то на мою авантюру він пристав. Проте, дещо відкоригували мої дії, я тепер просто збираю інформацію і передаю її Асті. Бо, це мені не рослинки, а живі люди. А, вони, як сказав Аста, дещо складніші. Не могла не погодитися. Також зголосилася й на допомогу однокласника Асти. Фантазії на те, що робити далі, в мене все одно не було…   

    На сьогодні я ще накидала план на відвідини ресторану в якому часто бувала Лялька. За відсутності ідей, вирішила пройтися її шляхом. І все було гарно. Я зібралася, викликала таксі, вийшла до воріт й тут до мене підійшов високий чоловік в костюмі. Поряд нього стояло авто з відкритими дверцями. Й ніякої надії, що це такий новий сервіс таксі. Певно, бігти з криками «убівают» вже пізно.

- Пані Владиславо, вас запрошено на обід. Дозвольте я вас відвезу.

Звідки взявся цей ГМО переросток? Не береже мене Данилко, не береже! Перевела погляд на камеру й прикро похитала головою.

- Ви, що тут чатували на мене?

- Владиславо Олександрівно, я просто виконую свою роботу, – пожурив він мене поглядом небесної синяви.

Й чого мене чекають тільки неприємності? Вічне питання – піти, коли чекають неприємності чи не піти? Але тут і вибору немає.

- З таксистом розрахуйтесь, а то негарно виходить, – скривилася я.

- Як скажете, – кивнув він й перевів погляд на машину. - Саня, розрахуйся з таксі, – спокійно скомандував чоловік.

  З машини вискочив кудлатий хлопчина й слова не кажучи побіг до таксі. Аж замилувалася. От чого у мене на роботі так не виходить? Юні кадри мають сотні запитань на будь-яку тему. А поважні пенсіонери поглядом висловлюють свою мудрість, досвідченість та значущість. І ніхто нічого не робить добре з першого разу!!!

  Під конвоєм я пройшла й сіла в машину. Може вже розпочати освоювати шпигунські ігрища бо, що не вийду, то халепа…А так я собі тінню прокралася по під дерева, прошмигнула під кущами й вільним метеликом дременула в далі. Зубами я все ж заскрипіла.

   Ну це нормально, висмикувати мене посеред вулиці, оскільки комусь там щось закортіло? От якого святого глобуліна? Здається, я вже розпочинаю розуміти, звідки беруться лиходійки. Бо, як не крути, а фея від відьми відрізняється виключно настроєм. А мій здичавілий настрій несамовито прагне закрити цей владний маразм. Ідеї помсти уже навіть не викликають відторгнення. І, як зрозуміти, моє маленьке бажання поквитатися, є деградацією чи новим етапом розвитку особистості?

- Пані Владислава, усе гаразд? – відірвав мене від самоїдства чемний охоронець чи хто він там.

- Кришечка вже не дуже добре тримається, – як на духу, відповіла я.

- Я так і подумав, а то у вас зосередженість на обличчі, немов у тисячолітнього тотема, – з найсерйознішим виразом обличчя, рівним тоном відповів він.

Оу, охоронець чи хто він там, ще й жартівник. Пощастило.

   Доїхали ми до малопомітного закладу в одному зі спальних районів. Чемненький, вийшов, відкрив мені дверці, подав руку. Чарівно, що й сказати. Він провів мене в середину, адміністраторка сяяла приязністю й дарувала посмішки. На моєму обличчі ж був міцно приклеєний вираз байдужості, здається, я навіть моргати перестала. Піднялися ми на другий поверх в якийсь кабінет чи віп-зал, чи біс його зна, що те приміщення мало означати й довели мене до…Ольшанського.

  Хотілося запитати за що?  

- Скучив! – легко піднявся він з-за столу.

- Так спробував би передивитися старі фотографії, перечитати старі розмови, листа б написав, в кіно з друзями сходив… –  припекла його поглядом.  

- Або запросив тебе на обід.  Пообідаємо? – як ні в чому не бувало, запитав він. – Стас, можеш бути вільним.

Чемненький кивнув, мазнув на прощання по мені поглядом й вийшов.

- Прошу, – барським жестом запросив мене Жорик за стіл.

Пройшла. Він проявив галантність, відсунув стільця я сіла, а він поклав свої руки на мої плечі, від чого мене, аж тріпнуло й прошепотів щось про мою вроду.

   О, заради хромосомної мутації!!! Чого цей прибідок до мене вчепився? Відсвічує тут перекачаною впевненістю в собі, стелиться, як дим по березі, витанцьовує язиком і бісить!!! Він, як та афганська борза - майже сама досконалість, але трішечки тупа. А, от Данилко, явно алабай – сповнений сили, мужності, почуттям власної гідності та істинно баранячої впертості. А я серед цих собак взагалі невідомо що роблю…

 Але мордою в асфальт падати не хочеться, опановую себе та розтягую губи у слабкій спробі усмішки. А йому, наче ніпочому. Обійшов стіл й сів навпроти мене.

  За мить прибігла дівчинка, він кинув на мене уважний погляд, уїдливо усміхнувся й швиденько надиктував їй замовлення. Й з виглядом переможця втупився в мене. Мої емоції, здається, по черзі надувалися та лопали, як мильні бульбашки, вже той безлад захотілося замести під килимок. Але тримаюсь. Дідько його б до себе забрав! Тримаюсь, бо не можна падати в емоції з головою. Тримаюсь, й вже дуже нагадую чайник -  скипаю, але на людей не бризкаю.