Глава 7

Як тільки двері закриваються я здригаюсь. Й переводжу погляд на Данилка. Але той наче нічого й не помітив, дійшов до ліжка та просто на нього завалився.

- Нам обов’язково залишатися? – невдоволено шепочу я.

- Без варіантів.

- Ясно!

Висмикую рушник й халат з-під Данилка й квапливо втікаю до ванної. Супер! Такого ще не було. Тепер я маю ночувати в цьому будиночку Дракули, в одному ліжку з чужим одруженим чоловіком. Мама мене б вбила…

  Очманіти! Як так виходить, що чим далі, тим все безглуздіше виглядає? Ні, правда, таке враження, що постійно беру нові вершини безумства. Їхала ж в Київ знайти сестру…То, що ж в моєму житті пішло не так? Що ці налаштування, АЖ ТАК збилися.

   Спокійно. Я з усім розберусь. Та розслабитися не виходить навіть під пружними струменями води, мої думки набувають дивної каламуті. Наче ця реальність розповзається у мене на руках. Притулилася до стіни й трохи дала лад диханню та думкам. Місія все та ж, знайти сестру. Все інше побічне. Немає ніякого значення, що про мене думає ця сталево виніжена панянка, а от дії її мають значення. Як зрозуміти чи могла вона бути причетна до зникнення сестри? Хоч піди й спитай…

  У виділену нам кімнату я тихенько поверталася, а раптом Данилко вклався спатки. Але й тут розчарування. Данилко розвалившись зірочкою бездумно перемикав канали на телевізорі. Його телефон вібрував поряд, але він всяко ігнорував потуги з ним поговорити. Скривилася…з радості…

- Посунься, - підійшла до нього.

Здивовано глянув на мене, але кінцівки прибрав. Смикнула на себе ковдру й отак в халаті залізла під неї. Стиха видихнула й скрутилася клубочком.  

- О, а що у нас сьогодні не буде шоу «спи, псина, на підлозі»?

Очі я таки закотила. Фраза схоже Лялькина. До нього я все ж повернулася. Щоб з нікчемної близької відстані заглянути йому в очі. 

- Данило, моя голова зараз лусне. Щось забагато вражень на одну маленьку мене. Й, коли ти говорив про Ніну Олександрівну, я собі щось уявляла наче, як немолоду, буркотливу жіночку, якій я дію на нерви, а не цю чарівну акулу, яка й сама кого хоч може порвати на дрантя.

- Йопта! Сюрприз! – заржав він, як коняка.

- Вдався. А я то думаю, чого ти усю вечерю смикаєшся. Але інтриги діло тонке…– з обіцянкою яскравих перспектив протягнула я, відчуваючи лише трішечки роздратування.

- Помстишся? – з веселощами запитав він.

- Ну, що ти! Сприйму це, як твоє гостре бажання бути зі мною на віки вічні.

 Й усмішка з його обличчя повільно злізла.

- Данилко, я повторюсь, мене зараз цікавить моє минуле. А то якось зовсім не подобається несподівано зникати та з’являтися без краплини пам’яті, ще й з головою, яка періодично болить. Я трішки нервуюсь з цього. Тепер, подумай гарненько. Твою дружину викрали. Чи може це мати якесь відношення до тебе?

- А ти мені такою навіть подобаєшся. Не зверхня стерва, а така розгублена красуня з твоїм оцим задумливим поглядом…

Від такого милого зізнання в моїй голові, аж щось клацнуло. Певно, режим «доброти» перемкнувся в режим «я зараз зроблю щось лихе». Але стримую своє палке бажання, поділитися своїми роздумами. Що користі гиркатися з цим хлопом? Цей, прости Боже, чоловік, точно не головна скрипка в цьому оркестрі. А, от хто диригент невідомо. Й трохи я збавила свої емоційні оберти.  

- От і чудово. Тож спати тобі не буде зі мною страшно.

І смикнувши ковдру я відвернулася від нього в іншу сторону. Позітхала й затихла. Голова точно трісне від цих перипетій.

Данилко щось побурчав собі під ніс, трохи покрутився й з часом мирно засопів, а в у мене сну не було ні в одному оці. Коли мої думки пішли вже по третьому колу з темою, що робити далі, я все ж не витримала. Тихенько вибралася з ліжка, зачинила двері й спустилася на перший поверх. Сходинки дружно скрипіли під моїми ногами, але підсвічую дорогу телефоном я вийшла на бліде світло нічника на кухні. Чайник, чай і цукор все стояло на столі. Тож не довго думаючи зайнялася чаєм.

- І, що ти тут робиш? – разом зі звуком клац за моєю спиною прошарудів голос.

Він несподіванки я підстрибнула. За спиною стояла Ніна, вхопи її чорт за ногу, Олександрівна.  

- Чай, – потрусила у неї перед очима чашкою. – Не змогла заснути. 

- А що так? Той внутрішній голос, який каже чого не треба робити, коли ти вже зробила, спати не дає?

- Совість – є багатство, а я людина бідна.

- Так…волоцюжка ти ще та, – задумливо обвела вона мене очима.

- Нагадаєте, за що саме я вам так не подобаюсь?

- Ти мені? – м’яко прокотила вона питання й наблизившись впритул видихнула майже в обличчя. – Ти мені якраз і подобаєшся…

Й поки я, як заєць, відскочила від неї в усі очі витріщаючись на цю неординарну панночку. Вона мазнула мене таким ненажерливим поглядом, що я тільки гулко ковтнула, як зачарована, розглядаючи цю ікону домашнього стилю. 

- Що?! – пискнула я.

- Мдя, лапуля, щось таки в тебе точно з головою не так, – на весь голос розсміялася вона.