Глава 5

Кілька днів нічого не відбувалося. Я граційно, майстерно й віртуозно уникала чоловіка Ляльки та переглядала все те, що він назбирав на неї. Я вже й не знаю, лякатися мені цій прогресивності чи дякувати. По суті, нині твоє життя можуть зібрати по шматочках за допомогою усіх цих передових засобів поліпшень нашого життя. Проте, якогось просування я не досягла. Нічого також не дали ні відновлена сім-карта Ляльки, ні доступ до її пошти. Усе завмерло на дні її зникнення.  Прямо містика якась. Де ж ти?

  Дзвінок Данилка відірвав мене від перегляду …надцятого дня життя Ляльки. В ультимативному варіанті, Камінський потребував моєї присутності в офісі, задля цього навіть машину вислав за мною. Цікаво, ЩО там вже трапилося?

   Помолилася над гардеробом Ляльки й тицьнула в щось менш провокаційне. Проте, й ця скромна суконька підкреслювала все, що є цікавого на моєму тілі. Особливо, ті кілька зайвих кілограмів. Здається, шви на Лялькиному одязі уже шепотіли: «Ще бутерброд й розійдемося». М-да, плацдарм для пригод таки трохи збільшився. То все стрес і булочки. Нічого! У житті треба все випробувати. Краса вона в голові…

  Довелося ще двічі перевдягатися. Спинилася на блакитній сукні, яка відкривала лише декольте. Глибоке декольте. Прямо з розряду, що з таким декольте, чоловіки не запам’ятовують колір очей жінки. Ну й грець з ним!

  З виглядом пригніченого янголятка почовгала до машини. Не встигла навіть вийти за ворота, як до мене підкотив чорний джип, відкрилися задні дверці звідти вискочили два хлопці, мить й вони мене заштовхали на заднє сидіння машини.

   І їхня поведінка так мене шокувала, що я тільки в машині, яка стрімко стартувала з місця змогла отямитися. Й поки я кліпала оченятам, ці орли й сумочку з телефоном у мене вправно відібрали.

- А, що ви робите? – перевела ошелешений погляд на хлопаків, які сиділи поряд.

- Веземо вас на зустріч з однією людиною.

- А! – і рот я закрила.

   З якої біди цей вояж? Думки панічно забігали у пошуках пояснення, що відбувається й до чого готовитися. Що той Данилко там нарив, що послав за мною цих простих, як камінь, молодців? Чи це не він, а Старий? Чи я десь прокололася? Та наче не могла. Але на злодієві й шапка горить. Так, остання розмова з Данилком про гроші, я послала його краще їх шукати…Про що мова? Гроші? Справи? Моя липовість? Сестра? Та, щоб йому! Скільки всього, що й не знаю з чого розпочати панікувати.

   Поки ми їхали в невідомому для мене напрямку, я нервово перебирала думками, що і як робити далі. Кажуть, що людський мозок  генерує від 25000 до 50000 думок в день. Пригрітий перспективами, мій мозок дуже старався й від душі генерував ідеї.

  Тож, перш аніж машина зупинилася я вже придумала, як мінімум, шість варіантів для пояснення чому я опинилася на місці сестри, чого Лялька не брала гроші, хто міг взяти ті гроші та, що робити у випадку якоїсь позамежної ситуації.

  Зупинилися ми біля якогось котеджу, з машини мене чемно попросили й повели за собою. Поплутала слідом по охайній доріжці, розглядаючи хвойні композиції у ландшафтному дизайні.

  Що ще за дім? Старого? Камінського? Де я взагалі? Й що від мене хочуть?

  В будинок мене завів один з чоловіків. Ми, скоріше за все, опинилися у вітальні. Я пробіглася поглядом по стінах та облаштуванню кімнати. Нічого, що дало б мені пояснення, чий це дім. А могли й картину усієї родини над каміном почепити, світлин якихось на полицях натикати, щоб чесні ошуканки знали до чого їм готуватися.

- А от і ти, радість моя, – підвівся з крісла й відставив в сторону планшет Ольшанський.

Я трішки підвисла на побаченому, перед очима побігла стрічка «Error». Якого лихого Ольшанський? Навіщо мене Данило до нього відправив? Й поки ці питання не давали зосередитися на персоні Ольшанського, тому я на нього тупо витріщалася. Він, зі свого боку, лупить балухи в те прекрасне, що підкреслила сукня.

- Нащо я тут? – змусила я себе розтулити рота й поставити слушне запитання.

- Скучив, – отак просто заявив він, все ще не в змозі відвести очей від краси.

  Щось у моєму світі явно посунулося. Якось, був в моєму житті період, коли я заздрила своїй сестрі. Вона, мов метелик, сяяла й привертала до себе увагу, над нею усі трусилися та намагалися задовольнити усі її бажання. Я ж скоріше була, як міль, що сиділа у своїй шафі й добросовісно точила шубу.

   Ну от, я й приміряла на себе роль сестри. Й, чесно кажучи, раніше мені не доводилося мати справ з ненормальними, які повернуті на твоєму тілу й мене не тягнули в машину та не везли у невідомому напрямку. Невже усі оці липкі погляди та настирна увага – ціна за сяяння моєї сестри? Як вона це терпить?

- Що ви хочете від мене?

- Тебе. Я хочу тільки тебе, – розплився він в якійсь єхидній усмішці.

 Усмішка не зробила його приємнішим. Вона створила враження, суперечливого Джокера, вічно сумного, вічно усміхненого й сильно притрушеного на всю голову.

- В якому сенсі ви хочете мене?

- В прямому, – кинув він в мене погляд.

Й цей, блискучий від безумства, адреналіну та азарту погляд Жорика, мене неймовірно напружив.

- Я правильно зрозуміла, ви заможний чоловік, який легко може отримати будь-яку жінку, ви бізнесмен, який уміє цінувати час та зусилля, ви молодий чоловік, перед яким відкритий весь світ й ви хочете отримати жінку, яка вам не належить? Сердечно мені пробачте, проте не думаю, що моє тільце має, аж таку велику цінність, яка вартує докладених зусиль. Ви принадний, вродливий чоловік, перед яким важко встояти, то навіщо вам чужа потріпана життям жінка?