Глава 1

Наді мною стояли двоє чоловіків, які прискіпливо мене розглядали. А що на мене дивитися? Я безпорадною медузою розтеклася на ліжку. Боліло все. Воно саме так і буває, коли в тебе врізається автомобіль.

  Щось мій приїзд в Київ ще на початку видався невдалим. Сумочка лежала на сидінні поряд й на світлофорі, прямо з машини, на моїх очах її поцупили. Я смикнулася за крадієм і, якийсь дуже нетерпеливий водій влетів у моє авто. Удар прийшовся на місце водія, а так, як паска я встигла відстебнути, то я здорово приклалася головою…Від спогадів тяжкий стогін зірвався з моїх губ.

   Й тепер мене обдивляються дві незнайомі мармизи. Один з чоловіків був низенький, товстенький й дуже нагадував колобка. А от другий…Ви давно бачили чоловіка богатирського здоров’я одягнутого в класичні штани, сорочку та жилетку? От і я вже кілька хвилин розглядаю такого цікавого представника чоловічої статі.

- А ви хто? – дере питання моє горло і я морщусь від цього каркання.

Чоловіки переглянулися й знову подивилися на мене, як на сонце, тобто в унісон зморщившись.

- А ти, що нас не пам’ятаєш Владочка? - засюсюкав колобок до мене.

- Я вас не знаю. Й не називайте мене Владочка… – сказала я й тут же прикусила язик. Згадавши враз чого я їхала в столицю. Операція по порятунку сестри показала, що якийсь миршавий з мене  рятувальник. Я навіть в місто до толку не заїхала, як зі мною вже щось сталося.

- А хто ти? – лагідно запитав товстун.

- А хто я?! – це вже моє запитання від якого я прийшла в шалене здивування.

- Ти хочеш сказати, що не знаєш ХТО ти? – пораненим звіром заричав дебелий чолов’яга.

Від його рику, прокинувся інстинкт самозбереження й спробував відсунути моє тільце подалі від цієї ходячої загрози. Ситуацію врятував лікар, який саме забіг в палату.

- А от і моя пацієнточка. Як самопочуття? – радісно вишкірився він.

Сміливо протиснувся між чоловіків й сів біля мене.

- Погано, – щиро зізналася я.

- Лікарю, вона каже, що не пам’ятає хто вона, – поскаржився товстун.

- Гм! Можливо… Вам знайомі ці люди? – кивнув лікар на чоловіків.

- Ні! – й це була чистісінька правда.

Я їх вперше у своєму житті бачила.

- Як вас звати? – розважався лікар запитаннями.

А я мовчала, тому що не знала, як поводити себе далі. Потрібно було подумати, а думати мені заважали оці троє і яскраве світло.

- Так чудово!- чомусь зрадів лікар, –  А ви пам’ятаєте свої батьків?

- Мій тато працює і мама… – облизала я пересохлі губи.

Лікар перевів погляд на здорованя. А той тільки знизав плечима.

- В якій ви школі навчалися?

- В середній загальноосвітній в нашому містечку, – жалібно глянула я на лікаря.

Й він мої муки зрозумів й подав воду.

- А де працювали?

От, що я маю на це відповісти? Мене прийняли за Владу, то може нею і залишитися?

- Не знаю! – приречено видихаю я.

- А що останнє ви пам’ятаєте?

- Я…я не пам’ятаю…Що зі мною? Чого я нічого не можу згадати? О, Боже! – трішечки запанікувала я, від питань лікаря.

Істерику навіть влаштовувати не було потрібно. Я й вже й так була близько від провалу. Й лікар кинувся мене заспокоювати. Картина маслом. Я перелякано витріщаюсь на чоловіків, вони не менш збентежено на мене. А лікар з суворим виглядом розповідає про можливі причина та наслідки, як він думає, тимчасової втрати пам’яті. Слухаю краєм вуха. Реакція двійка чоловіків була значно цікавіша. Колобок з турботливою фізіономією переводив погляд, то на мене, то на лікаря й щось про себе повторював. А репліка Іллі Муромця стояв схрестивши руки перед собою й то скажу, ще те видовище й свердлив поглядом в мені дірку.

- Олександр Іванович, а ви впевнені, що вона не дурить нас? – видав кремезний свої сумніви.

- Молодий чоловіче я ж не вчу вас робити свою роботу?  

- Твого зяблика! – процідив він крізь зуби. 

- Ви взагалі хто? – не стримуюсь я.

- Я? - округлює очі це втілення сили й духу. – Я, радість моя, твій чоловік.

І я на нього витріщаюсь, трохи загубившись у цьому світі.

- Що?! Що пробачте? – перепитую я. – Це якийсь жарт?

- Які там жарти. Сама ж змусила мене шантажем на тобі одружитися, – глумливо відповідає він.

- Я вас вперше бачу.

- Лялька, годі вже.

Й тепер мені стало млосно. Який, твою нехай, чоловік? У Влади був чоловік?!

- Ні! Цього не може бути, – шепочу я…

- Чого не може?

- Якби мені б цього хотілося, – закотив очі чолов’яга.

- Я не могла вийти за вас заміж, – ледве чутно вимовляю я.

- Йопта! Сюрприз, рідна! – глумиться він.

- Данило, – прохолодним тоном спиняє товстун, богатиря. – Думаю, зараз Владі потрібен спокій та турбота. А коли Влада одужає, тоді розберемося, що сталося й чому вона зникла.