Розділ 6

- Я обираю ключ, - сказав Олексій.

Жінка з бурштиновими очима не здивувалася. Вона дивилася на нього довго, мовби читала щось, написане під його шкірою, а потім простягнула золотий ключ.

- Ти впевнений?

- Я не хочу бути частиною цього місця. - Він узяв ключа. Той був теплим, майже живим. - І не хочу носити в собі те, що з’їсть мене зсередини. Якщо забуття - це єдиний спосіб жити далі, нехай так.

Жінка кивнула. Вона зробила крок назад, і її тіло почало розчинятися в темряві, але голос ще лунав:

- Тоді вставляй ключа в ланцюг. І не озирайся. Якщо озирнешся, побачиш те, що залишиш, і забуття не настане. Ти вийдеш із лісу з пам'яттю, яка розірве тобі серце.

Вона зникла. Олексій залишився сам у залі з тисячами дверей, що тихо рипіли на протязі, якого не було.

Ланцюг на нозі став важким, майже нестерпним. Олексій сів на підлогу, підтягнув коліно до грудей і вставив ключа в замок - маленький отвір, якого раніше не помічав, але який завжди був там, мов пуповина, що з’єднувала його з цим місцем.

Ключ провернувся сам. Олексій відчув, як ланцюг розімкнувся, і золота змія впала на підлогу з дзвоном, що розкотився по залі, відлунюючи в кожній кімнаті, в кожному коридорі, в кожному серці, що билося в дереві.

На мить він побачив їх усіх - усіх, хто залишився. Обличчя в стінах, руки в підлозі, очі в стелі. Вони дивилися на нього з надією, з заздрістю, з болем. І з ненавистю.

А потім він відчув, як пам'ять починає витікати.

Спочатку це було схоже на запаморочення - легке, майже приємне. Він забув, як називається кімната, в якій щойно був. Потім - як він сюди потрапив. Потім - ім'я жінки, яка пропонувала йому вибір. Воно просто зникло, ніби його ніколи не було.

Він підвівся. Нога була легкою - ланцюга більше не було. Він зробив крок, і підлога під ним розступилася, відкриваючи хід угору - туди, де між гілками мерехтіло сіре небо.

Олексій почав підніматися. Коридор був вузьким, стіни обплітали коріння, що світилися в темряві слабким зеленим. Десь позаду, в глибині дерева, він чув тихий спів - красивий і страшний водночас. Але спів ставав дедалі тихішим, а разом із ним зникали й обличчя.

Жінка з палати. Він забув її обличчя. Потім забув, чому він взагалі прийшов у цей ліс. Потім забув ліс.

Він ішов угору, і кожен крок забирав у нього шматок того, ким він був останні години - чи дні, чи роки. Коли рука торкнулася світла назовні, він уже не пам'ятав нічого. Ні золотого ланцюга, ні кімнат, ні жінки з бурштиновими очима. Його свідомість була чистою, мов аркуш паперу, на якому ще нічого не написали.

Він випав із стовбура дерева на м'який мох.

Навколо був ліс. Звичайний ліс, сірий від осіннього світла. Десь у гілляці цокотіла синиця, пахло прілим листям і вогкістю. Олексій сидів, притулившись спиною до дерева, і не міг згадати, як тут опинився.

Він подивився на свої руки. На одній була тонка золота смужка - ледь помітний слід, ніби від кайданів. Він потер шкіру, але смужка не зникала.

- Дивно, - сказав він уголос. Голос був хрипким, ніби він довго мовчав.

Він підвівся. Під ногами захрустіли сухі гілки. Ліс був тихим, спокійним, і в ньому не було нічого моторошного. Тільки одне дерево - те, біля якого він сидів, - здалося йому трохи дивним. Воно було товстішим за інші, з розлогою кроною, а на корі, на рівні його плеча, виднівся слід, схожий на долоню.

Олексій машинально підніс руку до сліду. Долоня лягла точно.

На мить йому здалося, що кора стала теплою. Що з глибини дерева долинув тихий зітх. Але це тривало лише секунду.

Він відірвав руку й відступив. На корі не було нічого - звичайна кора, звичайне дерево.

Олексій похитав головою й рушив геть. Він не знав, куди йти, але ноги самі винесли його на стежку, а стежка - до ґрунтової дороги, а дорога — до траси, де зупинилася вантажівка.

- Підвезти? - спитав водій, відчиняючи двері.

- Так, - відповів Олексій. - Я, здається, заблукав.

Він сів у кабіну. Вантажівка рушила, і ліс залишився позаду - сіра стіна дерев, що зливалася в суцільну темряву.

Водій щось говорив, але Олексій не слухав. Він дивився на свою руку, на золоту смужку на зап'ясті, і намагався згадати, звідки вона взялася.

Не міг.

У голові була порожнеча, але не та, що лякає, а та, що заспокоює. Ніякого болю, ніякої провини, ніякої туги. Тільки легке відчуття, що він втратив щось важливе, але не може пригадати - що.

- Як вас звати? - спитав водій.

Олексій відкрив рота, щоб відповісти, і завагався. Ім'я було десь там, на кінчику язика, але воно здавалося чужим, ніби належало комусь іншому.

- Олексій, - нарешті сказав він. Слово прозвучало правильно.

- А куди ви йшли, Олексію?

- Не пам'ятаю.

Водій знизав плечима й увімкнув музику. Вантажівка котилася темною трасою, а за нею, дедалі далі, залишався ліс. І дерево.

А в дереві, в самому його серці, жінка з бурштиновими очима дивилася на золотий ланцюг, що лежав на підлозі поруч із ключем. Ланцюг був легким - порожнім.

- Він вибрав правильно, - сказала вона в порожнечу. - Але дерево нічого не віддає безкоштовно.

Вона підняла ланцюга, і той обвив її руку, ставши частиною неї. Десь у глибині лісу, за сотні кілометрів, у кабіні вантажівки, Олексій раптом відчув, як золота смужка на його зап'ясті стала гарячою. Він глянув на неї - і на мить побачив замість неї обличчя. Жіноче обличчя, якого він не впізнав, але від якого в грудях щось тьохнуло.

- Щось не так? - спитав водій.

- Ні, - відповів Олексій, тручи зап'ястя. - Здалося.

Він відвернувся до вікна. За склом пливли ліхтарі, темрява, дощ, що почався нізвідки. А десь позаду, в лісі, дерево знову заспівало - тихо, ледь чутно, на межі сну.

Але Олексій уже нічого не чув.

Він їхав далі, вільний, порожній, забутий і забувши. І тільки тонке золоте кільце на руці нагадувало про те, що колись він мав вибір.

І вибрав жити.