Розділ 5

Коридор вивів його до величезної зали. Стеля губилася в темряві, а стіни були вкриті дверима - сотнями, тисячами дверей різного розміру, форми, кольору. Деякі були дерев’яними, деякі - залізними, деякі - скляними, за якими ворушилися силуети.

У центрі зали стояла жінка з бурштиновими очима.

- Ти дійшов, - сказала вона. - Це серце дерева. Кожні двері ведуть до кімнати, де хтось шукає своє. Або вже знайшов.

- Де моя кімната? - спитав Олексій. Він був виснажений, але в очах горів той вогонь, який з’являється, коли втрачати вже нічого.

Жінка повела рукою, і всі двері відчинилися одночасно. Звідти полинули звуки - крики, стогін, шепіт, сміх, музика, що змінювалася на какофонію. Із кожної кімнати тягнулися ланцюги - золоті, срібні, мідні, залізні - й усі вони сходилися в одній точці: у центрі зали, де лежало дерево.

Невелике, зовсім молоде деревце з тонким стовбуром і кількома листочками. Воно росло з купи ланцюгів, що перепліталися, утворюючи щось на кшталт горщика.

- Це дерево, - сказала жінка. - Справжнє. Воно виросло з бажань. Кожен, хто сюди приходить, поливає його своєю пам’яттю, своїм болем, своєю надією. І воно росте. А разом із ним ростуть кімнати.

Олексій дивився на деревце. Воно було прекрасним і моторошним одночасно - його листя мерехтіло, ніби вкрите росою, але та роса була червоною.

- Якщо я знищу його, - сказав він, - усі вийдуть?

- Ні, - відповіла жінка. - Вони стануть вільними, але не вийдуть. Вони вже частина лісу. Частина дерева. Знищивши його, ти знищиш їх. І себе теж.

- Тоді що мені робити?

Вона підійшла до деревця, нахилилася й зірвала один листок. Він засвітився в її руці, а потім перетворився на ключ - золотий, із візерунком, що нагадував дерево з гілками-кімнатами.

- Ти маєш обрати. Можеш узяти ключ, відімкнути ланцюг і піти. Але тоді ти забудеш усе, що тут бачив. Усе, що шукав. Ти вийдеш із лісу порожнім, без спогадів про неї, без болю, без провини. Але й без любові. Вона помре для тебе остаточно.

- А другий варіант?

- Можеш залишитися. Віддати дереву свій ланцюг - але не як обмін, а як дарунок. Тоді ти станеш частиною цього місця, але не кімнатою. Провідником. Як я. Ти бачитимеш тих, хто приходить, і допомагатимеш їм обрати. А вона - та, кого ти шукав, - житиме в твоїй пам’яті вічно. Дерево не забирає того, що дарують добровільно.

Олексій дивився на ключ. Потім на ланцюг на своїй нозі. Потім на деревце, що росло з чужих бажань.

- А третій варіант? - спитав він.

Жінка всміхнулася. Цього разу її усмішка була майже людською.

- Третій варіант - найважчий. Ти можеш залишити ланцюг собі, але піти. Не забути, не віддати, не стати частиною. Просто жити далі з тим, що ти тут знайшов. Але це означає, що дерево завжди знатиме, де ти. І колись воно покличе тебе знову. Ти будеш ходити лісом усе життя, шукаючи це місце, але ніколи не знайдеш. Тільки чутимеш спів крізь сон.

Олексій закрив очі. Перед ним промайнули обличчя — жінка з палати, старий із зашитими очима, дівчинка в дзеркалах, безликий мисливець. Усі вони колись обирали.

- Я обираю…