Розділ 3

Ланцюг волікся за ним, лишаючи на підлозі ледь помітну борозну. Золото більше не бряжчало - воно співало, тонко, на межі чутності, і цей звук нагадував Олексієві дзвіночки, які вішають на шию худобі, щоб знайти в лісі. Він був позначений. Дерево знало, де він.

Перша стіна, яку він обрав, була тоншою за інших. Олексій приклав до неї долоні й натиснув - дерево розступилося, мов тканина, пропускаючи його в темний коридор. Повітря стало вологим, важким, із присмаком іржі та чогось солодкуватого, що змушувало шлунок зводитися.

Коридор вів униз. Не сходами - просто похилою площиною, вкритою слизьким нальотом. Олексій спускався обережно, тримаючись рукою за стіну, і що глибше заходив, то дужче відчував: стіни дихають. Вони розширювалися на вдиху й стискалися на видиху, іноді наближаючись так близько, що він чув, як тріщать його власні ребра.

- Не зупиняйся, - прошепотів він собі. - Якщо зупинишся, воно тебе перетравить.

Він не знав, звідки взяв це слово - «перетравить». Але воно лягло точно.

Коридор виплюнув його в круглу кімнату без жодних меблів, без візерунків, без видимих дверей. Зате посередині стояла людина.

Ні - те, що колись було людиною. Чоловік років сорока, голий, стояв на колінах, і з його спини росли гілки. Не крізь шкіру - вони були частиною його, продовженням хребта, що розгалужувався під стелею, вплітаючись у дерево. Гілки ворушилися, коли чоловік дихав, і разом із ними ворушилися стіни.

Очі чоловіка були розплющені, але порожні - зіниці затягнуло білою плівкою. Олексій зробив крок, і чоловік повернув до нього голову з хрускотом, що нагадав ламання сухих сучків.

- Ти чув спів? - спитав він. Голос був чистим, без жодної емоції. - Я чув спів. Я шукав, звідки він. Ішов три дні. А потім дерево сказало: «Ти хочеш співати разом зі мною». Я погодився.

Він усміхнувся, і Олексій побачив, що в роті в нього замість зубів - маленькі бруньки, зелені, живі.

- Тепер я співаю завжди. Хочеш послухати?

Чоловік розтулив рота ширше, і з нього полинув звук - не спів, а скрегіт, рипіння, стогін дерева, що ламається під вагою вітру. Це було так голосно, що Олексій упав на коліна, затуляючи вуха. Кров потекла з носа, з очей пішли червоні кола.

- Досить! - закричав він.

Але чоловік не зупинявся. Він підвівся, і гілки на його спині витягнулися, обплітаючи кімнату. Одна з них метнулася до Олексія, обвила його за шию й почала затягуватися.

Ланцюг на нозі спалахнув. Золото стало розпеченим, майже білим, і Олексій, не думаючи, схопив ланцюг обома руками й штовхнув його вперед, наче батіг. Ланцюг, підкоряючись невідомій силі, метнувся до чоловіка, обплутав його руку - і гілка, що душила Олексія, миттю всохла, перетворилася на труху.

Чоловік закричав - тепер уже людським криком, повним болю. Золото на його руці почало в’їдатися в шкіру, перетворюючи її на деревину.

- Забери! - верещав він. - Я не хотів! Я просто співав!

Олексій відсахнувся, вихоплюючи ланцюг назад. Золото зірвалося з руки чоловіка, залишивши на ній глибокий опік, з якого сочилася не кров, а янтарна смола.

Чоловік упав на підлогу, тремтячи. Гілки на його спині обвисли, як зламані крила.

- Воно тебе чує, - прошепотів він, дивлячись на Олексія вже звичайними, людськими очима - плівка зійшла. - Ланцюг - це ключ. Але він жере того, хто ним не володіє. Ти маєш навчитися ним…

Він не договорив. Його тіло стрепенулося, з рота вирвався останній подих, і він завмер, перетворюючись на статую з дерева. Його обличчя застигло в гримасі, що нагадувала усмішку, а очі стали бурштиновими.

Стіни кімнати розсунулися, відкриваючи прохід далі. Олексій, хитаючись, підвівся. Ланцюг на нозі охолов, але тепер він важив більше - ніби щось додалося до нього.

Він пішов далі.

Наступна кімната була залита світлом. Не зеленим - білим, сліпучим, що лилося звідусіль, не залишаючи тіней. Олексій мружився, намагаючись розгледіти хоч щось, і коли очі звикли, побачив:

Це була лікарняна палата.

Білі стіни, білі простирадла, крапельниця на металевому стояку. На ліжку сиділа жінка - молода, з довгим темним волоссям, у халаті, що сповзав із плеча. Вона дивилася на свої руки, складені на колінах, і не рухалася.

Олексій завмер. Щось у ній було знайоме - до болю, до дзвону в скронях. Він спробував згадати, але спогад розсипався, як сухий пил.

- Ти прийшов, - сказала жінка, не підводячи голови. - Я знала, що ти прийдеш. Ти завжди приходиш.

- Хто ти? - спитав Олексій. Голос тремтів.

Вона підвела голову. Обличчя було вродливим, але змарнілим, із синцями під очима. А очі -карі, великі, повні сліз, що не текли.

- Я та, кого ти шукаєш, - сказала вона. - Чи те, що від неї залишилося.

Вона підвелася з ліжка, і тоді Олексій побачив: її права рука була прикута до крапельниці - золотим ланцюгом, таким самим, як у нього. Але ланцюг не йшов у підлогу - він тягнувся до стелі, де зникав у білизні.

- Не підходь, - сказав Олексій, але ноги самі зробили крок уперед.

Жінка всміхнулася, і її усмішка була лагідною, теплою, такою, що хотілося плакати.

- Ти не пам’ятаєш, правда? Як ми познайомилися? Як я кликала тебе на ім’я? Як ти тримав мою руку в тій палаті, коли лікарі сказали, що немає надії?

Олексій зупинився. Палата - лікарня - він згадав. Білі стіни, запах антисептиків, апарат, що пікав десь поряд. І руки - чиїсь руки, що тримали його за плечі. Не вона. Він тримав її.

- Ти померла, - прошепотів він.

Жінка кивнула.

- Я померла. А ти не зміг відпустити. Ти прийшов у ліс, щоб знайти спосіб повернути мене. І знайшов це дерево. Воно запропонувало обмін: твою пам’ять на мою присутність.

- Але ти не справжня, - Олексій відступив на крок. - Ти - кімната.

- Я - те, що ти хотів зберегти, - відповіла вона. І її обличчя почало змінюватися. Шкіра стала гладенькою, ніби віск, очі потемніли, а рот - розтягнувся, відкриваючи порожнечу. - Я - твоя провина. Твоя туга. Твоя жадібність.