Розділ 2

Він не знав, скільки часу минуло. У дереві час тек інакше - може, година, може, доба, а може, його взагалі не було. Світло не змінювалося, залишаючись тим самим тьмяно-зеленим, що сочився крізь волокна стелі. Шлунок давно перестав подавати сигнали, а спрага перетворилася на тупу пульсацію в скронях.

Чоловік - він згадав своє ім’я, Олексій, але воно здавалося чужим - сидів біля стіни, вдивляючись у візерунки. Якщо дивитися достатньо довго, лінії починали рухатися. Вони звивалися, перепліталися, утворювали обриси, що нагадували обличчя, тіла, сцени. Він бачив жінку, яка розкривала рота в беззвучному крику; бачив руки, що простягалися з темряви; бачив дерево, що росло з людської грудної клітки.

Він відвів погляд, коли зрозумів, що візерунки починають нагадувати його власне обличчя.

Ланцюг брязнув, коли він спробував змінити позу. Золото було теплим - теплішим, ніж його власна шкіра. Олексій провів пальцями по ланках і відчув, як вони ледь вібрують, ніби всередині щось пульсувало.

- Ти хочеш вийти, - прошепотів він сам до себе. - Треба знайти двері.

Він знову обстежив кімнату. Стіни, підлога, стеля - суцільне дерево без видимих стиків, крім того одного шва вгорі. Але тепер він помітив: шов змістився. Раніше він ділив кімнату рівно навпіл, а тепер проходив ближче до лівого кута.

Олексій підвівся і, переставляючи ноги в межах ланцюга, спробував дотягнутися до стелі. Не дістав. Тоді він став навколішки, розстебнув ремінь і, зробивши петлю, закинув її нагору. Ремінь зачепився за край шва. Олексій потягнув - і стеля розійшлася з мокрим чавканням, відкриваючи отвір, звідки посипалися сухі листки.

Він підтягнувся, зазирнув у темряву. Над ним була ще одна кімната, але менша, з низькою стелею. І звідти пахло - Олексій скривився - пахло кров’ю та гнилим м’ясом.

Він уже збирався спуститися назад, коли ланцюг на нозі раптом послабшав. Олексій глянув униз і побачив, як золото повільно видовжується, ніби витікаючи з отвору в підлозі. Ланцюг ріс, дозволяючи йому піднятися вище. Він не чекав, поки процес завершиться, - схопився за край отвору й підтягнув себе вгору.

Кімната зверху була низькою, настільки, що він міг лише сидіти, зігнувшись. Тут не було візерунків на стінах. Зате було те, що колись було людиною.

Воно лежало в кутку, згорнуте калачиком, але в такому ракурсі, що Олексій одразу зрозумів: хребет зламаний у трьох місцях, а руки вивернуті назовні так, ніби їх викручували, доки суглоби не тріснули. Шкіра обличчя була гладенькою, без брів, без вій, без рота - ніби хтось ретельно загладив усі риси, лишивши тільки очі. Вони були розплющені й дивилися просто на Олексія.

Він завмер. Очі моргнули.

- Ти новий, - пролунало в голові. Голос не мав джерела — він звучав у самому дереві, у повітрі, у кістках Олексія.

- Хто ти? - прошепотів він.

- Колись я був мисливцем. Тепер я - кімната. Дерево забирає те, що ти шукаєш, і дає те, чого ти боїшся. Я шукав силу. Отримав безсилля. А ти що шукав?

Олексій не встиг відповісти. Тіло в кутку почало рухатися - хрустко, повільно, розвертаючи зламаний хребет у неприродний бік. Воно підповзло ближче, лишаючи на підлозі темну пляму рідини, і простягнуло руку з викрученими пальцями.

- Не дай йому торкнутися тебе, - раптом почув Олексій знизу, зі своєї кімнати. Голос належав тій жінці з бурштиновими очима. - Він не хоче нашкодити. Він хоче передати тобі ланцюг.

Олексій відсахнувся, але ланцюг на нозі раптом став важким, мов свинцевий, притискаючи його до підлоги. Рука безликого торкнулася його щиколотки - і Олексій відчув, як золото починає сповзати з його ноги, перетікаючи на пальці істоти.

- Ні! - він ударив ногою, збиваючи руку, і ланцюг знову стиснув його щиколотку, залишившись на місці.

Безликий завмер, а потім його тіло почало змінюватися. Шкіра набувала дерев’яної текстури, руки витягувалися в гілки, пальці ставали корінням, що вростало в підлогу. За кілька секунд перед Олексієм сидів уже не чоловік, а скручений кущ із людськими очима, що дивилися з-поміж листя.

- Він невдало обмінявся, - сказала жінка. Вона стояла в отворі внизу, дивлячись на Олексія згори догори дном - її обличчя було перевернутим, але очі дивилися точно на нього. - Дерево дає тільки те, що ти готовий віддати. Він не був готовий.

- Що з ним сталося? - Олексій не міг відірвати погляду від очей, що дивилися з куща.

- Він став частиною дерева. Як і багато хто до нього. Хочеш побачити інших?

Вона простягнула руку, і Олексій, не маючи іншого виходу, спустився назад, у свою кімнату. Жінка торкнулася стіни, і дерево стало прозорим, мов замерзла вода.

За стіною була нескінченна вервечка кімнат. Вони тяглися в усі боки, з’єднані коридорами, сходами, отворами. І в кожній був хтось.

Ось чоловік, прикутий до стелі за руки, що гойдався вниз головою, а з його розкритого рота витікала темна рідина, яка, не досягаючи підлоги, випаровувалася в зелене світло. Ось жінка, що стояла в центрі кімнати, обернена на камінь, але з очима, що рухалися слідом за Олексієм, коли він дивився. Ось дитина - чи те, що нею було - сиділа в куточку й рахувала щось невидиме пальцями, яких у неї було по сім на кожній руці.

- Вони всі шукали, - сказала жінка. - Хтось - владу, хтось - кохання, хтось - безсмертя. Але дерево не дарує. Воно забирає те, що ти найбільше цінуєш, і замикає це в собі. Золотий ланцюг - це угода. Ти отримуєш те, що шукав, але платиш свободою.

- Я нічого не просив! - Олексій ударив кулаком у стіну, і дерево глухо відгукнулося.

- Ти прийшов у ліс, щоб щось знайти. Ти торкнувся стовбура. Це вже прохання. - Вона наблизилася, і її обличчя опинилося за мить від його. Він відчув запах - не плоті, а свіжої деревини та меду. - Згадай. Що ти втратив?

Олексій заплющив очі. Перед внутрішнім зором промайнули уривки: лікарняна палата, білі простирадла, чиїсь руки, що тримають його за плечі. Ім’я. Чиєсь ім’я, яке він намагався вимовити, але губи не слухалися. І тиша - така сама глуха, як у кімнаті з дерева.