Епілог

Минуло чимало літ. Світ навколо Шепітливого гаю продовжував займатися своїми справами: королі сперечалися за межі на картах, а барди додали стільки подробиць у пісню про «Битву двох вогнів», що Тарен, якби її почув, точно б вимагав доплати за моральні збитки.

Їхня лісова оселя тепер виглядала цілком обжитою. Тарен, колись грізний Слідопит, чия рука не здригалася перед лицем смерті, тепер боровся з куди підступнішим ворогом — лінивими завісами на дверях та кротами, що зазіхали на його взірцеву грядку з редискою.

Одного ранку він порався на веранді, намагаючись почистити велику рибину, яку щойно виловив у озері. Естель вийшла до нього, потягуючись, і хитро мружилася на сонце.

— Тарене, ти знову борешся з вечерею? — засміялася вона, підходячи ближче. — Риба виглядає так, ніби вона перемагає.

— Вона була дуже підступною, — пробурмотів він, витираючи чоло тильною стороною долоні. — Але я Слідопит. Я вистежив її, перехитрив і... майже не впав у воду. До речі, Естель, сховай свої «віяла», бо зараз сюди знову прилетить той нахабний сокіл і почне думати, що ти його далека родичка.

Естель зосередилася, і її розкішні золотаві крила з легким шелестом зникли, розчинившись у повітрі, ніби їх і не було. Вона поправила сукню, яка тепер сиділа на ній ідеально, без жодних прорізів на спині.

— Так краще? — запитала вона, обіймаючи його за шию. — Тепер я виглядаю як звичайна господиня, яка зараз піде і врятує твою репутацію кухаря.

— Краще, — кивнув Тарен, притягуючи її до себе. — Але я все одно пам’ятаю, що в мене на кухні живе Фенікс. Це додає перцю нашому побуту. Особливо, коли ти гніваєшся і випадково підігріваєш чайник до стану вибуху.

— Це був лише один раз! І чайник був старий, — вона жартівливо штовхнула його в бік. — Знаєш, я іноді думаю... чи не нудно тобі? Ніяких битв, ніяких погонь. Тільки я, ліс і твоя нещасна редиска.

Тарен відклав ніж, став серйозним і подивився їй прямо в очі. У його погляді не було ні краплі суму — лише той глибокий спокій, який вони так важко виборювали.

— Естель, я провів половину життя, тікаючи від смерті. Повір, чистити рибу поруч із тобою — це найекстремальніша пригода, на яку я тепер згоден. Тут тиша. Тут ти. І тут ніхто не намагається нас проковтнути. Це і є моя перемога.

Він усміхнувся, і Естель побачила ту саму іскру в його очах, яка колись підкорила її в похмурих залах Цитаделі. Тільки тепер це був вогонь не війни, а затишку.

Вони залишилися у своєму гаю, де час тече повільно, а магія потрібна лише для того, щоб зігріти ковдру холодної ночі. 

Легенди про них жили самі по собі, а вони просто жили одне для одного. І якщо хтось іноді бачив золотистий спалах над верхівками дерев, він просто знав: там, у глибині лісу, Фенікс нарешті знайшов своє небо, а Слідопит — свій дім.

Згодом у них з'явився той самий рудий кіт. Тарен назвав його «Генералом» за нестерпний характер і звичку спати виключно на його обладунках, які тепер припадали пилом у кутку як непотрібний мотлох.

— Дивись на нього, — зітхав Тарен, намагаючись відсунути кота, щоб дістати стару куртку. — Він окупував мій нагрудник. Господар Тіней не зміг мене здолати, а цей пухнастий тиран зробив це одним помахом хвоста.

Естель лише сміялася, спостерігаючи, як колишній грізний слідопит обережно, щоб не розбудити тварину, намагається витягнути свій ремінь.

Коли вечори ставали холодними, магія Естель справді ставала в пригоді. Вона не спалювала ворогів — вона просто робила так, щоб ковдри завжди пахли літнім сонцем, а чай ніколи не вистигав під час довгих розмов. 

Вони говорили про все: про те, як наступного літа треба перекрити дах, про нові сорти яблук, які Тарен хотів посадити..

— Ми залишимося тут назавжди? — запитала вона одного разу, коли зорі особливо яскраво світили крізь вікно.

— Поки цей ліс нас терпить, — відповів він, міцніше пригортаючи її до себе. — А коли ми станемо зовсім старими, я попрошу духів перетворити нас на два дерева. Щоб ми могли триматися за коріння ще кілька тисяч років.

Естель посміхнулася. Її вогонь був спокійним. Її Слідопит був поруч. Історія, що почалася з болю й руйнування, перетворилася на тиху пісню лісу, яка ніколи не закінчувалася.

                            ✨✨✨✨✨✨✨✨

Дорогі читачі! Ось і добігла кінця історія про вогняного Фенікса та її вірного Слідопита. Я дуже вдячна кожному з вас за те, що ви пройшли цей шлях разом зі мною. Можливо, моя розповідь не була ідеальною, десь бракувало слів чи влучних зворотів, але я писала її від щирого серця.

Мені було неймовірно приємно створювати цей світ, вкладати душу в героїв і разом із ними шукати той омріяний спокій. 

Дякую за вашу підтримку, за те, що проживали кожен момент разом з Естель та Тареном. Це була дивовижна подорож, і я щаслива, що ми розділили її разом.✨✨✨